Читати книгу - "(не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен"

Розділ 5.2.

Про свою втечу Борис пошкодував приблизно через годину. Може трохи раніше. Там, у квартирі Саші, він здавався собі взірцем гордості, але тепер, коли дівчина залишилася на самоті снідати бутербродами, Борис не міг назвати себе інакше, ніж ідіот. Інфантильний ідіот! Повернув капосній дівчині її ж піку. А далі що? У помсти, навіть найменшої і найбезневиннішої, завжди тухлий післясмак.

— Ідіоти, - похитав головою Борис. - Ох, які ми ідіоти...

Темно-сіра поверхня мокрого асфальту вела його дедалі далі від будинку Саші. Світлофори глузливо підморгували йому своїми різнокольоровими очима, а дорожні знаки, точно змовившись, просили розвернутися. Повз пронісся весільний кортеж, а метрів за триста, біля міського пологового будинку, натовп п'яних від щастя й алкоголю родичів вітали новоспечених батьків. Немов усе місто вирішило посміятися над безглуздим вчинком дорослого чоловіка, який зумів так безглуздо закохатися в рудоволосу примхливицю.

Брудно вилаявшись, Борис узяв телефон, але тут же придушив абсурдний порив зателефонувати Саші. Що він їй скаже? "Ось я і подзвонив"? "Як справи"? Або включить кретина: "Тобі подобаються картини Пітера Брейгеля-старшого?" Ні, це безумовно погана ідея. І все ж зателефонувати Саші варто було. Завтра. Тим паче, що й привід буде - дізнатися, чи надійшли гроші. Звісно, він може дізнатися й у свого бухгалтера, але тоді в нього не буде причин. Дуже вже солодкими мріями вабила сьогоднішня пропозиція поснідати, щоб знову все зіпсувати своєю нав'язливістю.

— Вирішено, зателефоную завтра, — сказав Борис сам собі.

Начебто й правильно, та тільки відчуття мерзлякувато-тривожне чомусь нікуди не поділося. Зазвичай таке бувало, коли очікувалася пожежна інспекція, або податкова.

Перебираючи в розумі всі можливі варіанти неприємностей, Борис в'їхав у двір своєї багатоповерхівки. Тут теж було тихо, як і в інших місцях його перебування. Біля під'їздів не стояли поліція, "швидка", пожежна машина. Не було навіть сіро-помаранчевої "буханки" газової аварійної служби.

— Треба поспати. У душ і поспати. Ні, в душ, поснідати і поспати, — за звичкою бурмотів він, прямуючи до критого ґанку.

— Борю!

Таларський не одразу звернув увагу на голос, високий і хрипкий водночас, що долетів до слуху звідкись із минулого, такого самого гіркого й туманного, як дим сирих полін у крижаному каміні.

— Борю!

Борис зупинився. У легкій розгубленості покрутив головою на всі боки. Від сусіднього під'їзду до нього неспішно йшла жінка. По серцю неприємно полоснуло огидне роздратування. Здається, вони не бачилися років п'ять. Або більше. Або менше. Вона нітрохи не змінилася з їхньої останньої зустрічі. На перший погляд, принаймні. Та сама світла пудра, та сама червона помада, що підкреслює тонкі губи. Тільки пальто інше. Минулого разу було бежеве, а тепер вишневе.

— Що ти тут робиш? — замість привітання процідив Борис.

— Привіт, милий хлопчику, — усміхнулася та у відповідь. — Запросиш мене до хати? Чи нехай сусіди послухають?

— Ірино!..

Тільки за одне "милий хлопчик" можна було скрутити їй шию. Скільки років минуло, а в Ірини все "хлопчики", "кролики", "тигренята". Зоопарк у дитячому садку, та й годі.

Борис притиснув квадратик ключа до домофона і після короткого писку відчинив двері. Продовжити справді краще у квартирі. Бо та форма спілкування, зіткана із взаємних образ і докорів, якій вони надавали перевагу, явно не для ніжних вух цікавих сусідів.

Вдома Ірина зняла взуття, зневажливо скривилася на жіночі капці і залишену Сашею на тумбі шпильку.

— А ти, я дивлюся, не нудьгуєш, — усміхнулася Ірина по дорозі до вітальні. — У вас серйозно, чи так, повія на одну ніч?

— Кажи, що тобі треба і йди геть, — проричав Борис. — У мене багато справ.

Ірина закинула голову, голосно розсміялася, широко відкриваючи рот, як гуска. Вона була схожа на одну з тих мальованих стерв із коміксів, які Саша нишком почитує вранці, намагаючись прокинутися. І як це раніше подобалося Борису? Раніше він би неодмінно купився на цей сексапільний кітч. Обізвав би Ірину "сучкою" або яким-небудь іншим брудним псевдокомплементом, насолодився б відчуттям її гарячого, слизького горла. Раніше.

Нині ж гола хтивість не викликала в ньому нічого, крім сумної порожнечі. І ще трохи роздратування, від спогадів матової помади на члені.

— Борю, Борю, такий ти став черствий і нудний, — шкірилася Ірина. — Утім, у мене теж день не гумовий. Мені потрібні гроші.

— Своє утримання ти цього місяця вже отримала. Твої дивіденди я відстежую особисто, тож ...

— Мені потрібно більше. Набагато більше. — її голос став улестливим. — Я тут в одну справу вклалася, потрібно додати. Ти ж знаєш, яка я марнотратка, усі рахунки порожні.

Вона прибрала локон волосся за вухо, трохи примружилася. Напевно, це мало стати вагомим аргументом. Чесно кажучи, це й було вагомим аргументом донедавна.

— А я до чого? — знизав плечима Борис. — Я не банк і не подружка, у якої можна перехопити до зарплати.

— Борю, ну досить. Тобі важко оформити позику? Через рік же віддам.

Що вірно, те вірно. Серед усіх недоліків Ірини, фінансова охайність — була чи не найвищою перевагою. Вона й раніше брала в борг, завжди віддавала вчасно. Щоправда зазвичай Іра не приїжджала до Бориса, вирішуючи всі грошові питання через бухгалтера. А раз вона не полінувалася і заявилася до Бориса додому, то явно йшлося про велику суму.

— Скільки?

Ірина фальшиво зітхнула і накреслила в повітрі число. Дуже вагоме число.

— У мене немає стільки, — хмикнув Таларський. — Адже я теж у проект вклався.

— Який ще?

— Такий, Іро. Такий. Немає в мене грошей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно