Читати книгу - "Інша сторона, Ліана Меко"

Йому хотілося трощити все на світі.

Блог якийсь - значить зареєструвалася в соціальних мережах. Коледж - значить давно все вирішила.

Та навіть те, як вона була одягнена... Те, який вигляд мала. Волосся її це... Вона тепер і спортом займалася...

Коли? Коли це сталося? Коли він упустив переломний момент?

Коли його Ліза стала перетворюватися на одного з "отих"? Як він міг недогледіти?

Коли все стало руйнуватися на очах?

Ах, ні, Владе, прокинься. Нічого не руйнувалося. Нічого не могло руйнуватися, тому що руйнуватися було просто нічому.

Не було ніколи "його Лізи". Усе було брехнею. Їй не потрібна була ця дружба. Вона брехала, просто робила вигляд, що ти їй дорогий.

Чорт знає, навіщо. Може прикривалася ним - він же вічно захищав її, кидався грудьми на амбразуру, дбав, як чортова матуся, якої в неї не було.

А може вона просто знущалася. Може вона завжди була однією з "отих". Просто гралася з ним, насолоджуючись його довірливістю, сміялася над його тупою наївністю. Може взагалі все було фальшивим. Може навіть Антон...

Серце гримнуло в грудях так сильно, що ноги підкосилися. Влад кинувся до столу, увімкнув комп, нетерпляче заклацав мишкою по іконці браузера.

Як там вона казала... Записка аутсайдера?

Вбив у пошуковик слова, покрутив коліщатком.

У голові гидко скрипіла нав'язлива думка - зупинись, не лізь, соціальні мережі - це зло. Ти порушуєш Кодекс. Бути біді.

Але Влад відмахнувся від неї. До біса. До біса все. Він має знати правду. Що там понаписував цей слабак. Він має знати, що відбувається. І нехай це розірве його на шматки, нехай знищить, зітре в пил, але він нарешті має знати, чи була взагалі хоч колись ця чортова дружба. Чи було колись оте чортове тріо. 

Потрібний блог знайшов швидко. Пробігся очима по верхніх постах. Антон писав про свої походи до мозкоправа, про те, як це допомагає. Про те, як його підтримують батьки. Філософствував, розпускав соплі.

Маячня. Не те. Далі.

Перегорнув нижче. До самого початку. Побачив дату першого поста. Він був написаний рівно рік тому - через кілька місяців, як Антон поїхав. Влад відкрив текст і почав читати.

"Іноді, щоб зрозуміти, що ти щось робиш не так, потрібно померти.

Я помер. Моє серце не билося дві хвилини. Клінічна смерть.

Вона мала стати біологічною. Я хотів зникнути, припинити існувати - заради цього вижрав усі пігулки, які знайшов в аптечці. Не заради того, щоб потрапити до лікарні, і щоб батьки мене нарешті помітили, ні. Я хотів здохнути. По-справжньому хотів. Я не міг більше терпіти те, що відбувається. Не залишилося сил боротися.

Я був зламаний, і давно. Шкандибав, як каліка на поламаних ногах, спирався лише на друзів - як на милиці. Але скоро позбувся і їх. Життя просто підло вибило їх у мене з рук.

Хоча не життя... ні. До чого ці абстракції? - Це зробила цілком конкретна людина. З ім'ям і прізвищем. Із приголомшливими зеленими очима і милою посмішкою...

У Дашу я був закоханий із п'ятого класу. Вона вчилася в паралельному класі, і була особливою. Дуже красивою і ніжною. Ніколи нікого не задирала, не ображала, не насміхалася. Навчалася на п'ятірки, дружила з усіма і завжди була дуже доброю до мене. Або мені так здавалося.

Її доброта проявлялася в тому, що вона не намагалася вилити мені на голову суп, жбурнутися какашкою, обізвати, посміятися. Я тоді не знав, що взагалі-то нормальні люди так і не роблять, і ставлення її до мене було просто нейтральним, ніяким. Думав, що вона ставиться до мене по-особливому. Хоча ми навіть не спілкувалися з нею жодного разу. Та що там - вона навіть не віталася зі мною.

Звідки чуваку зі скаліченою психікою і самооцінкою на днищі знати, що це ніяке не кохання. Вона просто не помічала мене. Не ображала, не тикала пальцем просто тому, що я для неї не існував...

Ні, я не міг цього знати. Я був упевнений, що подобаюся їй. І тому не здивувався, коли вона раптом покликала мене в кіно. Я тоді, звісно, перетрухав добряче. Як це - я і дівчина, і не просто дівчина, а Дашка! Кіно, побачення. Та я про таке і мріяти не міг!

Летів до неї, ніби крила за спиною виросли. Весь сеанс тремтів від хвилювання. Дихати не смів. А коли вона на зворотному шляху взяла мене за руку, ледь не обмочився від щастя. Якби я тільки знав, до чого це все призведе...

Мила славна Даша... Ніколи не думав, що вона може так злісно сміятися. Якось навіть демонічно, дико. Поки мене, втрьох поваливши на землю, били її дружки-однокласники, вона реготала так, ніби була в цей момент найщасливішою, і нічого в житті її не тішило сильніше, ніж ця вакханалія..."

Влад зупинився. Перевів подих. Потер обличчя. У грудях було так важко, ніби під ребра засунули свинцеву гирю.

Дашка. Смолякова. Виходить, вона все підлаштувала. Красиво зіграла роль, тварюка. Майстерно обвела навколо пальця ізгоя-невдаху...

Одне тішило, Дашці вони помстилися. Вона з бабкою жила, на її пенсію. Коли тій довелося міняти вхідні двері, бо смерділо тухлятиною на весь під'їзд так, що сусіди вішалися, Дашка не змогла поїхати з класом у турпохід - грошей не вистачило. Дрібниця - а приємно. Непогано б ще придумати що-небудь для цієї курви...