Читати книгу - "Наложниця Темного Лорда, Анні Флейм"

Я завмираю від несподіванки. Дивні світильники припиняють мерехтіти, і це трохи втамовує тривогу, що вже встигла сколихнутися десь глибоко в моїх грудях. Але вже за мить я відчуваю, як кам'яна підлога під моїми босими ступнями починає різко й дрібно тремтіти. Замок схожий на великого кота, якого хтось легенько полоскотав, і тепер він нервово посмикує хутром. Це остаточно запевнює мене у необхідності підкоритися наказу Айни. 

Роблю кілька кроків до дверей, і світильники згасають. Мене огортає непроникна для зору пітьма. Судомно та різко вдихаю від несподіванки й решту шляху долаю, виставивши руки перед собою, аби випадково на щось не натрапити. Штовхаю стулку і вислизаю до такого ж темного коридору. Якими б не були джерела світла тут — я просто не пам'ятаю їх — вони теж згасли. Замок здригається вдруге, але мене це вже не настільки лякає, хоча ноги трохи тремтять. Згадати би ще, яка відстань до моєї кімнати. І чи немає з потрібного мені боку інших дверей між бібліотекою та покоями Темного Лорда, аби навпомацки знайти потрібний вхід?

Завмерши та зосередившись, я напружую пам'ять у спробі уявити собі коридор в той момент, коли Айна говорила про пусті житлові кімнати… Начебто не має бути зайвих дверей. Начебто.

Обмацуючи стіну, я потроху рухаюсь праворуч. Рівно обтесаний, але все одно шорсткий камінь не надто приємно холодить пальці, тому я сподіваюсь якнайшвидше відчути гладке дерево одвірка. Через те, що я просуваюсь дуже обережно, боком, металеві кульки на ланцюжках вкрай невчасно починають лоскотати чутливі ділянки стегон. Зупинившись, я роздратовано повертаю свій дивний пояс так, щоб більшість кульок торкалася зовнішнього боку правого стегна. Продовжую рухатися вздовж стіни. Все одно лоскотно, але не настільки відверті та дивні відчуття. 

Є. Якщо пам'ять мене не зраджує, це мають бути двері до кімнати Темного Лорда. Замок знову здригається, і я мало не спираюсь на стулку. Було б ніяково, якби двері виявилися незамкненими, і я ось так просто ввалилася до його покоїв. Хоча боязка цікавість десь в глибині душі одразу ставить одне маленьке і дуже каверзне питання: і що б він тоді зі мною зробив? Здивувався чи розгнівався? Чи просто й невигадливо зайнявся би тим, для чого мене забрав, якщо сама вже прийшла?.. 

Відігнавши непрохані думки, я рухаюся далі, і менш ніж за десяток кроків знову відчуваю пальцями гладке дерево. Це вже мають бути потрібні мені двері, тому я анітрохи не вагаючись штовхаю стулку.

Не піддається. Зачинено. 

Невже я все ж таки помилилася і зараз намагаюся увійти не до тієї кімнати? Оголеною спиною пробігає холодок, а босих ніг крижаними пальцями торкається несподіваний протяг. Замок знову здригається, і…

Двері переді мною відчиняються з тихим клацанням.

Шкірою біжать мурашки. Це запрошення? А можна я все-таки до себе піду?

Звісно, я не кажу цього вголос. Розмовляти з темрявою мені здається дивною справою, хоча вона навколо мене стає мало не осяжною. Ніби за моєю спиною і з боків у суцільному мороці криється щось ще темніше, і воно повільно наближається до мене, дихаючи холодом і небезпекою.

Я відчуваю, що починаю тремтіти всім тілом. В коридорі дійсно стає вже якось надто холодно, а на мені всього одягу — дві смуги тонкої тканини та шкіряна стрічка. Чи це просто спроба виправдати дивну суміш почуттів — страху та хворобливої цікавості. Остання спроба вмовити себе тихенько пройти правіше та нарешті знайти свою кімнату марна — я чую якийсь скрегіт далеко ліворуч, здається, в кінці коридору біля повороту. Ніби хтось дряпає камінь здоровенними пазурами.

Глибоко вдихаю, штовхаю стулку і роблю пару кроків вперед. Темрява тут не така щільна, і за десяток секунд мої очі навіть починають вирізняти обриси меблів. Це точно не моя кімната, хоча за формою та розміром дуже схожа. Замість дзеркала — якийсь стелаж, ліжка та вікна нема, двері до іншої кімнати прямо напроти вхідних, а в дальньому від мене куту стоїть щось, схоже на крісло. Але якоїсь дивної форми.

Тут би мені й піти геть, бо варто було переступити поріг, як відчуття осяжної пітьми за спиною зникло, але… Хвороблива цікавість спонукає підійти ближче, щоб роздивитися крісло уважніше. Кілька обережних кроків, і я, тихо зойкнувши, відсахуюсь назад. Це якась потвора. Неприродно довгі м'язисті руки… кінцівки з пазурами довжиною з мою долоню витягнуті вперед, одна трохи піднята над підлогою. Кремезний тулуб на коротших напівзігнутих ногах. Потворна безноса пика з вишкіреними зубами-іклами. Мені навіть здалося, що ця істота клацнула щелепами. Прикривши рота долонею та обережно задкуючи від моторошної прикраси цієї кімнати, я наближаюся до виходу. Але двері зачинені, хоча точно пам'ятаю, що цього не робила. Ще й замкнені.

Серце колотиться у грудях, вже готове вистрибнути назовні. Мені здається, що потвора в дальньому куті ледь помітно ворушиться. Ніби розминає м'язи перед стрибком. 

Не відриваючи погляду від неї, я боковим зором помічаю тонку смужку блідого білого світла. Обережно повертаю голову трохи праворуч і зиркаю в бік других дверей.

Так, вони прочинені. Світло проникає крізь тонку щілину між стулкою та одвірком, розрізаючи темряву навколо мене на дві нерівні половини. 

Здається, потвора знову ворушиться. Тепер вже впевненіше. Вийти до коридора я не можу, залишатися наодинці з цією істотою — теж нема бажання. Тому залишається один варіант. 

Я обережно торкаюсь прочинених дверей та легенько штовхаю стулку.