Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

— Сергію, що у вас тут відбувається? — перелякано спитала вона, запахуючи на ходу халат. 

— Поліно, вийди звідси, — тихо, але твердо сказав він і мати відразу зіщулилилася, навіть стала нижче зростом.

— Сергій, я чаю заварила. Ходімо, любий. Хлопчику рано вставати. Нехай іде спати, — благально дивилася на чоловіка, але не вийшла.

Вітчим не сказав ні слова, тільки стиснув зуби. Цього було достатньо, щоб мати врешті вийшла і зачинила за собою двері.

Більше він не бив. Сказав забиратися геть. Двічі мене просити не треба. Я міг би дати йому відсіч, та не хочу підставляти мати. Він добре до неї ставиться, але я не раз бачив, як спалахують люютю його чорні очі. Нехай краще він виміщає злобу на мені, ніж почне зачіпати її.

Коли прокинувся вранці, вітчима вже не було. З кухні линули веселі мамини співи і запаморочливі аромати. Я зайшов у кухню і сів на своє місце. У будинку вітчима у кожного було своє місце і порушувати це правило ніхто не мав права. Усміхнена мама поставила переді мною тарілку з рум’яними сирниками і чашку какао. На її обличчі -- бездоганний макіяж, волосся охайно зачесане. Якби не сумні очі, їй можна було б дати не більше тридцяти.

— Ось, — все, що ти любиш. Смачного, дорогенький.

— Я ненавиджу какао, і ти чудово про це знаєш, — я різко відсунув чашку. Коричнева рідини з тонкою плівкою пінки посередині колихнулася, кілька крапель впали на білосніжну скатертину.

— Не капризуй, — лагідно сказала мама анітрохи не засмутившись через пляму, — знову встав не з тієї ноги?

— А ти не хочеш поцікавитися моїми справами? Ну так, щоб трохи урізноманітніти наш щоранковий обмін люб’язностями. 

Я повернув голову до залитого сонячним світлом вікна. На вилиці була помітна подряпина у синьому ореолі, що тягнувся аж до скроні. 

Посмішка сповзла з маминих губ. Її погляд ковзав по мені вгору-вниз. Вона простягнула руку, та я не дав їй доторкнутися. Мотнув головою і відсунув стілець. Не хочу, щоб вона тепер жаліла мене, якщо вже дозволяє чоловіку таке робити.

— Синку, — вкрадливо почала вона, — не треба його злити. — Сергій — непогана людина. Тобі треба знайти до нього підхід.

— Не кажи того, у що сама не віриш, — зітхаю я, навалившись на підвіконня.

— Просто ти ніколи не намагався. Він старається для нас. Ми маємо все, що нам треба…

— А мені не треба багато, мам! Ми чудово жили. У нас все було.

— Милий мій, — я п’ятнадцять років ростила тебе сама. Розривалася між роботою і дитячим садочком. Все сама, без допомоги. Тепер з’явився чоловік, який взяв на себе всі турботи про нас. Нарешті я відчула себе жінкою, а ти поводишся, як вередливий хлопчисько.

— Ось воно як, — спалахую я, — вибач, що через мене ти змарнувала свою молодість. Вирішила надоложити згаяне? Член став дорожче за сина?

Мама здригається як від удару. Її плечі смикаються. В очах шок і здивування.

— Навіщо ти так. Я зовсім не це мала на увазі, — вона тяжко зітхає, — мені важко було виховувати тебе самій. Це правда, але Сергій…

— Це все дурні виправдання. Я вже не маленький. Мені не треба витирати шмарклі, не треба годувати з ложечки і вчити зі мною уроки. Тож не кажи, що ти з ним заради мене.

Я відчуваю присмак жовчі, образливі слова печуть язик, але забрати назад я їх не можу. Мама зблідла. На чолі зібралися зморшки.

— А як же я? Хіба я не заслужила бути щасливою?

Мама охайно складає рушник, яким терла тарілки, і виходить із кухні. Я продовжую стояти біля вікна. Мені соромно, але водночас я продовжую злитися. Ненавиджу себе за те, що образив маму. А ще більше ненавиджу вітчима, бо через нього ми з мамою постійно сваримося. Вона намагається балансувати між нами, сгладжує гострі кути. Та навіть її любові і мудрості не вистачає на двох баранів одночасно. Ми з вітчимом не можемо співіснувати в замкненому просторі. Нам обом не вистачає кисню. 

Через кілька хвилин я чую, як хряснули вхідні двері. Звісно, я не маю права втручатися у мамине життя, вона заслужила на щастя, та як би мені хотілося, щоб вона зустріла когось достойного. Сергій Винниченко не належить до кагорти хороших людей. Владний, холодний, безпринципний. Ходили чутки, що він нічим не гребує заради досягнення мети. Невже мама про це не знає? Вона взагалі новинами не цікавиться? Чи сите спокійне життя важливіше за будь-які принципи? Колись я обов’язково її про це запитаю.