Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 3.3. Допомога

Стася

– Давай, допоможу, – не даючи мені часу на розповідь, хлопець підіймає мене на руки, чим дуже шокує.

Я здивовано дивлюсь йому в очі, що зараз знаходяться навпроти моїх, і мовчу, наче в рот води набрала. Тільки кліпаю й несвідомо розумію для себе, що він має прекрасні очі кольору спілого каштану. Такої краси мені ще не доводилось бачити, а ще безкорисливої турботи, яку зараз цей лайливий і божевільний незнайомець проявляє.

– Може, до лікарні? – запитав з усією серйозністю, чим спустив мене з небес на землю.

– Ні! – скрикую і махаю головою.

Що-що, а лікарів я на дух не переношу. Ще з дитинства з’явилася ця фобія, коли я часто хворіла і моїм батькам доводилося постійно мене возити до лікарні. Вони залишали мене там на декілька днів і ночей, а лікарі пробивали якнайбільше дірок у моїх венах, ставлячи крапельниці. Рідко залишалася зі мною мама на ніч, коли я просила її про це, але на ранок вона їхала на роботу і я, нудьгуючи за рідними, друзями, плакала й просилася додому в тіток у білих халатах. Відтоді намагаюся просто не хворіти. Спортивний образ життя, загартовування, свіжі овочі й фрукти мені в цьому значно допомагють.

– Ясно, – зітхнув він. – Ти далеко живеш?

– Ем… Ні. Он той будинок, – вказала на свій дім кивком голови і хлопець подивився туди.

– Всього-на-всього один квартал не дійшла своїм ходом, – чи то звинуватив мене хлопець, чи то просто прокоментував.

Незнайомець почав нести мене на руках до мого будинку, а я мовчала, як риба об лід. Ще не до кінця розуміла, чи мені подобалися відчуття дотиків юного хлопця на своїй талії, чи я просто була шокованою і здивованою, що не давала звіт своїм емоціям.

– Який поверх? – дорогою запитав він.

– П’ятий, – відповіла й прикусила язика.

Йому що, доведеться нести мене аж на п’ятий поверх?

– Високувато, – прокоментував він. – А ліфт є?

– Є, але він вже давно зламаний. Жителі будинку скаржилися до міського голови, але все безрезультатно, – вже вдруге прикусила свого язика.

Доведеться терпіти біль і дійти самій до квартири. Не зможу ж я змушувати незнайомця нести мене аж на п’ятий поверх.

– Хм… – хмикнув він. – Зрозуміло, – все, що він сказав і нарешті ми дійшли до будинку. – Зачекай хвильку, – обережно опустив мене на ноги, щоб відчинити двері. – Опа! – вигукнув він. – А тут пароль, – подивився він на мене і на його обличчі сяйнула прекрасна усмішка. – Не скажеш? – махнув він головою, вказуючи на циферблат.

– Двадцять чотири нуль шість, – відповіла я, розуміючи ризики небезпеки.

Я незнайомому хлопцю, який збив мене своїм мотоциклом, нехай і просто зачепив, говорю пароль від будинку. Звісно, він не зможе пробратися, як злодій, до зачинених квартир. Жителі посилили безпеку дому відеокамерою, яку придбали власноруч. Проте все ж таки я ризикую. Я не знаю його. Мабуть, сьогодні доведеться змінити пароль і сповістити про це всіх жителів будинку.

– Якась символічна дата чи просто навмання набрані цифри?

– Моє день народження, – знову відкриваю хлопцю таємниці. Навіщо, Стасю? – Тато обирав пароль, щоб не забути, – опустила голову.

– Щоб не забути дату твого народження? – весело всміхнувся.

– Пароль, – відповіла й теж всміхнулася, відмітивши його тонкий гумор.

– То вчора ти святкувала свій день народження? – зробив висновок. 

Чи це він навмисно сказав, що бачив мене в клубі?

– Так, – зітхнула, подивившись кудись вдалечінь.

Не хочеться пригадувати закінчення вчорашнього дня.

– Що ж так? Погано погуляла? – прозвучало запитання від хлопця, який знову підняв мене на руки.

– Та нехай… Не потрібно. Я сама дійду до квартири, – прошу його поставити мене на землю.

– Частково винен і я в твоєму болю у коліні та стегні. Тож попрошу не заперечувати. Донесу аж до квартири. Не хвилюйся.

Але я не хвилювалася. Дужі руки хлопця хвацько мене тримали навіть тоді, коли він піднімався сходинками. Точніше, за нього не хвилювалася. Здебільшого я гадала, що винна сама в тому, що сталося, а він тепер змушений нести мене аж до квартири.

Коли ми дісталися до потрібного поверху, помітила на чолі хлопця краплі поту. Всміхнулася про себе. Дужий, сміливий, сильний, турботливий, безкорисний, хоч і лайливий та трохи божевільний. Таких мені не доводилося зустрічати.

Артем точно не такий. Та й хіба я бачила інших? Мені категорично заборонено батьком спілкуватися з особами чоловічої статі. Виключення, Артем, бо він – син батькового друга. Вони давно хотіли звести нас разом, от в них і вийшло здійснити задумане. Батько спеціально відправив мене навчатися до економічного університету, де й навчався Артем, гадаючи, що таким чином ми зможемо самі зійтися. Чесно кажучи, так і сталося. Факультет економіки у нас із хлопцем теж співпав, тому ми часто зустрічалися на потокових заняттях. Познайомилися, Артем запросив мене до кав’ярні, і так усе й закрутилося. Коли почали з’являтися удвох у мене вдома, мама й розповіла, що батько давно вже хотів приписати мені Артема в кавалери. Хлопець мені подобався і зараз подобається, але іскри між нами чомусь немає. Чи то, можливо, лише я її не відчуваю?