BooksUkraine.com » Любовні романи » Час бою (болю), Соломія Даймонд 📚 - Українською

Читати книгу - "Час бою (болю), Соломія Даймонд"

92
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Час бою (болю)" автора Соломія Даймонд. Жанр книги: Любовні романи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 78
Перейти на сторінку:
7 глава

*Аліна

Продовження розмови в компанії Олі було неначе в тумані. Я практично не слухала свою співрозмовницю, а в моїй голові прокручувався один і той же набір фраз: “У Свята була вагітна дівчина, про яку він мені й слова не сказав. Брат увесь цей час брехав мені.” У мене не було проблем з математикою, але навіть я не могла злічити скільки разів за останню годину я ставила собі питання “Чому?”. Відповіді я так і не знайшла. 

— І попри всі обставини та негаразди мені було дуже приємно познайомитися з тобою, Аліно. Дякую тобі за цю зустріч. — Дівчина мого брата підвелася зі стільця й міцно мене обійняла. Зараз під її серцем був мій племінник. Не думала, що стану тіткою так рано, але я раділа цій дитині. Вона — єдине світло у всій цій темряві.  

— Якщо тобі буде потрібна допомога чи підтримка, то звертайся до мене. Номер телефону в тебе є.  

Ми оплачуємо рахунок і виходимо з кафе. Оля біжить до зупинки, де на неї вже чекає таксі, а мене кидає в жар, бо я згадую про те, що забула пакет з речами Святослава в кав’ярні. Поки повертаюся, моє серце пропускає декілька ударів.  

Частинка його життя завернута в чорний целофан. Це такий мізер для когось, але для мене це так багато. Кожна річ пов’язана з ним для мене на вагу золота.  

На щастя, я знаходжу кульок на тому ж місці, де й залишила його. Прощаюся з офіціантом, який прийшов прибрати наш столик і йду.  

Мої ноги самі несуть мене до кладовища. Я хочу жити далі, але поки моє серце все ще під тим шаром ґрунту. Я не знаю навіщо я йду туди. Можливо, щоб пообіцяти самій собі, що відпущу його й рухатимуся далі, хоч і повертатимуся туди ще 1000 разів і робитиму те саме. Можливо, щоб накричати на брата за те, що він так багато приховував від мене. Можливо, щоб сказати як сильно сумую і я мені його не вистачає. Можливо, щоб розповісти про моє життя “без нього” й розповісти про все, що трапилося після його смерті. Можливо, щоб відкопати своє знівечене серце, щоб воно постало неначе фенікс з попелу. Я не знаю, яке з цих “можливо” є правдою, як і десятки перехожих, що йдуть мені назустріч зі своїм співчутливим виразом обличчя. Скільки ще в моєму погляді та рухах читатиметься біль від втрати? Невже пустота в моїх очах та в’ялість у моїх рухах настільки мене видають?  

Знаєте чим пахне на кладовищі? Вічністю за перемерзлими трояндами, зі стебел яких висмоктується “життя”. Я йду повз білі кучугури, вже не такі великі через потепління й дивлюся в очі смерті. Вона тут повсюди. Однак, якщо в дитинстві я боялася цвинтарів, то зараз вони асоціювалися з чимось спокійним. І смерть вже не така далека, примарна та страшна. Це боляче усвідомлювати, але цвинтарів перестаєш боятися лише тоді, коли на одному з них з’являється дорога тобі людина. Хіба ти можеш жахатися місця, куди йдеш “у гості”?  

— Свят... — Чотири літери розходяться ехом аж до кованого плотика, що загороджує територію від сторонніх очей. — Пам’ятаєш, як одна з виховательок казала, що з мертвими та духами говорять лише божевільні? — Я посміхаюся сама до себе, цілуючи хрест, що височіє над насипом землі. — Виходить, що твоя смерть зробила мене несповна розуму.  

До мене знову телефонують і я починаю злитися. Швидко вмикаю режим польоту й ховаю руки до кишень щоб не замерзнути. Достатньо з мене шокуючої інформації на сьогодні.  

Святослав не може дати мені відповіді на питання, які я хочу йому задати, але можливо, у тому пакеті є ключ до розгадки. Подувши на долоні й потерши їх одна об одну, я хутко запихаю руки в кульок і дістаю звідти чашку та ложку, якими мій брат швидше за все користувався під час обідніх перерв. Також всередині я знаходжу його улюблені великі навушники фіолетового кольору, в яких він зазвичай слухав музику. Остання річ, яку я дістаю з пакета — це дитячі в’язані пінетки. Я підношу їх до хреста, заливаючись слізьми.  

— Твоя дитина ніколи не побачить тебе, Святославе. Я гадала, що наше перебування у дитячому будинку було найгіршим, що могло з нами трапитися, але як же я помилялася. Те, що твій малюк буде напівсиротою — ось що таке справжнє жахіття. Хіба ця безневинна душа не заслужила на те, щоб мати батька? — Гіркота у горлі нікуди не зникала. Я раділа, що бодай тут не бачила нічиїх співчутливих поглядів і могла бути сама собою.  

Спогади віднесли мене в дитинство. Я пролистувала своє минуле, неначе книгу з усвідомленням того, що я — дитина у якої ніколи не було сім’ї. Мені було так цікаво, як це коли мама заплітає тобі коси й готує тобі сніданок. Як це коли тато відводить тебе у школу й перебинтовує коліна, коли ти падаєш з велосипеда. Бодай одне Різдво у колі сім’ї було моїм нездійсненним бажанням, яке я загадувала на кожен Новий рік. З часом я перестала вірити в дива й змирилася. Подумки я переконувала себе в тому, що мені не потрібні батьки, які відмовилися від мене, неначе від якогось непотребу. Однак, я аж ніяк не могла переконати себе в тому, що мені не потрібен брат, якого я так сильно любила і який намагався замінити мені і маму, і тата. Чому, трясця, хтось повинен заміняти його дитині батька?! 

Я кладу пінетки поміж букета троянд та лампадкою. Сама стаю навколішки поруч з хрестом, занурюючи руки в сніг. Коли підіймаю їх, то по моїх рукавах сочиться вода. Виходить, я все ще жива, бо від мене йде тепло.  

— Чому ти не забрав мене з собою, Святославе? Навіщо залишив тут страждати? — з докором запитую я, наївно надіючись отримати відповідь. — Відповідай!  

Я запихаю долоні ще глибше й мої нігті наповнюються не лише снігом, а й ґрунтом. Я міцно стискаю його, відчуваючи холод. Мої почуття неначе примерзають до цього кладовища. У цьому місці я забуваю про лік часу. Я приходжу однією людиною, а виходжу геть іншою. І ні, не сильнішою, а ще більш слабкою та зламаною.  

— Аліно! — Суворий чоловічий голос лунає в унісон з рипінням підошви взуття по розталій каші зі снігу. Я роблю великий ковток свіжого повітря й стаю на одне коліно, а потім повністю випрямляюся. — Дідько! Я шукав тебе по всьому місту. Невже так складно було взяти трубку? — Злісно запитує Давид, паралельно блукаючи поглядом по моєму тілу та обличчю. Очі його видають. Насправді від не сердиться на мене, а переймається.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 12 13 14 ... 78
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час бою (болю), Соломія Даймонд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час бою (болю), Соломія Даймонд"