Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

Так. Я всередині… М'яке, матове освітлення. Ліворуч і праворуч — вузький і довгий коридор. Дуже довгий. Кінці губляться в напівтемряві. До стелі метра чотири. За спиною — глуха стіна із гладкого, сріблястого матеріалу. Перед очима, на відстані витягнутої руки теж гладка поверхня. Лише насичено червоного кольору. Не відразу приходить розуміння, що це скло або прозорий пластик за яким плескається та сама кров, яку інопланетні загарбники забирають у землян.

Величезний басейн. На сотні тисяч літрів... А в ньому — густо, як риба в нерес, плескаються невеликі, сантиметрів тридцять, витрішкуваті створіння, найбільше схожі на величезних пуголовків. Личинки Хантерів. Майбутнє їхньої раси… Продовження роду… ростуть за рахунок того, що відібрали це майбутнє у дітей Землі.

Я не надто вразливий — тому, хто виріс у нетрях, зайва делікатність не дозволена розкіш. Але зараз мене мало не знудило. А всі сумніви, які, хоч-не-хоч, виникали в душі, розвіялися, як попіл вогнища під поривами вітру.   

Дістаю з інвентарю міну, вкладаю запал і, щойно досягаю стелі, прикладаю її до нього. Міна з тихим клацанням прилипає намертво.

«Увага! Анігіляційна міна встановлена на бойовий взвод! Попередження! Необережні дії можуть спричинити мимовільний підрив! Рекомендація! Строго дотримуйтесь інструкції стосовно використання у побуті вибухонебезпечних речовин та виробів з них!»

Дякую. А то я якраз міркував: чи не гепнути мені по ній молотком?

Одне турбує. Надто вже величезний інкубатор. Чи вистачить одного заряду, щоб його знищити чи ні? М-да… Сумнівно. Якби була моя воля, я б підстрахувався.

Гм? А що означає: будь моя воля? А чия ще? У завданні що сказано? Знищити щонайменше три інкубатори. Мін у мене шість. Так що завдання сходиться!

Довго не роздумуючи, виймаю другу міну та «клею» її на стіну басейну. Навіть якщо зореліт вціліє, то з купелі пуголовків точно викине. І навряд чи це їм сподобається.

Все. Час назад. І так занадто довго порався. Модуль не стоїть на місці.

Очі зарити. Уявити салон човника зсередини... Пішов!

Ух! Декомпресійне крісло буквально вп'ялося в мене з усіх боків, мабуть, дивуючись, куди я подівся. До речі, прокол. Якщо в кабіні пілота є якісь датчики, що контролюють стан пасажира, Ка-Гор мою відсутність міг помітити. Втім, це вже не має значення. Дороги назад все одно немає.

За ілюмінатором пропливає строгий підтягнутий силует бойового корабля. Швидше за все, фрегат. Малуватий для лінкора. Броневі щити, силові установки. Сопла лазерних систем, люки ракетних шахт... У моїй уяві, звичайно. Я ж уперше бачу зореліт Хантерів. До речі, не просто вперше — а перший із людей. Тож уявлення не маю, що таке насправді всі ці виступи та отвори. Але, тим не менш, виглядає загрозливо.

О, а ось і наступна ціль з'явилася. Не втрачаємо часу. Руки на поясі. Стрибок!

Картина аналогічна до попередньої. Стіни, коридор… Тільки цього разу я не чекаю, поки мене підніме до стелі. Одну міну чіпляю на зовнішню стінку, другу — на басейн буквально навпроти. Щоб з гарантією... Навіть побачив в уяві, як з розворушеного корпусу зорельота в простір хлюпає струмінь крові, викидаючи в порожнечу тисячі личинок, що відразу перетворюються на шматки льоду. Шикарне видовище... Зняти б, та всім землянам продемонструвати.

Гоп! Зберися! Помріяти встигнеш! Заплющити очі… Стрибок!

Ф-фу... Щось я втомився... Не думав, що перенесення стільки сил забирає. Відчуття, начебто кілька кілометрів пробіг. Ну нічого. Ще один разочок, а потім і відпочити можна.

— Лео-Нід! — голос Ка-Гора, що несподівано пролунав, змусив мене здригнутися. — З тобою все гагазд? А то пгилади показують гізькі зміни пульсу.

Чорт! Все ж таки є датчики.

— Усе відмінно. Це від надлишку вражень.

— Так… — у голосі Хантера гордість. — Я досі не можу намилуватися силою нашого флоту.

— Ну ось… А ти пульсу дивуєшся. Довго ще летіти?

— Майже пгибули. Ще два кгейсеги, один інкубатог і ми досягнемо флагмана. Найбільший зогеліт. Тгетій за величиною у всій Галактиці! «Дані аянто ніово» У вашій мові найближче за змістом «Той, що тримає свою долю у кулаку» 

Я тебе зрозумів. Остання спроба, вона ж останній шанс.

Прилипаю до ілюмінатора, виглядаючи інкубатор, і як тільки той з'являється в полі зору, тисну кнопки на поясі телепорту.

Цього разу я чомусь одразу опинився під стелею. Налаштування збилися? Не суть. Але в контакт із корпусом зорельоту я увійшов не ногами, а головою. Не так щоб боляче, але все ж таки чутливо.

Не витрачаючи дорогоцінний час, вихопив міну, вставив запал і пришльопнув її. І навпроти — другу... Втома далася взнаки або поспіх, але замість того, щоб пригорнутися до стінки, вона вивернулася і, повільно обертаючи, полетіла вниз. Явно маючи намір з усього маху гепнути на підлогу.

Твою ж гіпотенузу!

Думати в таких ситуаціях немає часу — спрацьовує інстинкт.

Помахом рук надаю тілу обертальний рух і, коли ноги опиняються вище голови, щосили відштовхуюся від стелі.

Ух! Так, напевно, щука кидається на карася, що пропливає повз… Секунда, і я хапаю обома руками міну, притискаю до грудей, а потім… бац! Аж іскри з очей посипалися, а в шийному хребті неприємно хруснуло. Підлога виявилася зовсім не м'якою. На лобі точно або гуля, або вм'ятина. Ну, та це дрібниці життя, в порівнянні з тим, що могло статися. Чекаю поки тіло опуститься повністю, а заразом, згаснуть зірочки в очах, і тільки після цього прилаштовую останню міну.