Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

Від кисневого голодування почало каламутитись у голові, а перед очима попливли різнокольорові кола, як у дитячому калейдоскопі. І коли я вже трохи запанікував, катування припинилося. Човен вирвався за межі атмосфери, і пілот трохи зменшив тягу.

Хвилину чи дві я приходив до тями. Навіть не уявляв, яке це задоволення дихати на повні груди. Напевно, це може зрозуміти лише потопельник, якого в останній момент вихопили із води. Потім спробував поворухнутися.

Деяка надмірна вага все ще відчувалася, але це вже була не паралізуючий тягар, а лише невелика незручність. Зір теж нормалізувався, і я нарешті зміг подивитися в ілюмінатор.

Ні Землі, ні Місяця, ні Сонця у поле зору не потрапило. А лише темне полотно Всесвіту, густо усіяне міріадами зірок. І якщо з поверхні планети нічне небо здається романтичним, яке викликає захоплення, то звідси безмежність Космосу здавалася зловісною. Як чорні глибини виру. Цей простір був для людини чужим. Він не чекав нас і не хотів прийняти. Навпаки, всім виглядом демонстрував, що людям не слід сюди потикатися — до цілі дістануться далеко не всі.

Такі ж почуття, швидше за все, мучили й перших мореплавців, що втрачали з виду рідний берег, але продовжували пливти далі. Без карт, без компаса, сподіваючись лише на удачу і що океан все ж таки не нескінченний і, раніше чи пізніше, вони досягнуть суші.

Відчуття маленької комашки, що необережно висунулася з-під листочка, було таким сильним, що я прикусив губу, намагаючись болем повернути самовладання.

Якого біса? Досить мене залякувати! Ніяка я не комашка! Я людина! І в інвентарі у мене така міць, що пів планети може на щебінь перетворити!

Ну, це я, припустимо, загнув. Максимум — величезний кратер вийде. Але, допомогло.

Я струснувся, припав до ілюмінатора і почав дивитися на кораблі Хантерів. Ка-Гор пообіцяв мені їх показати. І причин не виконати обіцянку він не має. Навряд чи він щось запідозрив.  

Чекати довелося недовго. Ка-Гор плавно поклав човник на бік, так що ілюмінатор змістився вгору, ставши стелею, і всю його ширину зайняла космічна армада інопланетян. Точніше, у панорамі помістилося лише півтора-два десятки зорельотів, з цієї відстані найбільше нагадуючи натюрморт із ялинкових прикрас: кулі, «бурульки», циліндри, що витяглися в ланцюжок. Все це намисто матово відсвічувало в променях Сонця і здавалося зовсім іграшковим і безпечним. Навіть не вірилося, що ці «вироби», навіть не сходячи з орбіти, змогли, практично, знищити Землю. Вбивши при цьому понад п’ять мільярдів людей.  

Згадка про загиблих викликала такий прилив злості, що я повністю повернув самовладання. Досить розповзатися амебою, я тут не для цього. І всього кілька кроків відокремлює мене від того моменту, коли ненависні вороги зрозуміють, що даремно вони сюди прилетіли, вважаючи землян нижчою расою. 

Зорельоти наближалися з кожною хвилиною, виростаючи буквально на очах. Ка-Гор, бажаючи справити враження, заклав віраж і зайшов у кінець ланцюжка, щоб пролетіти вздовж усієї армади, демонструючи мені міць своїх родичів. Дякую… Саме це мені й потрібне. Залишилося якось збагнути, де бойові кораблі, а де інкубатори?

Я не інженер-конструктор, але логічно припустити, що ті з них, які найбільше схожі на витягнуті бочки, і оснащені мінімумом різних пристосувань, що нагадують гарматні стволи, і будуть баржами-інкубаторами. Можливо, помиляюся, але тут така справа, що ні в чому не можна бути впевненим, доки не перевіриш.

Визначити відстань на око у Космосі, не маючи орієнтирів, практично неможливо. Але, зважаючи на те, що корпуси зорельотів уже не поміщалися в ілюмінатор, а я міг розглядати на них окремі деталі, навряд чи воно перевищувало півкілометра. А мені ближче і не треба.

«Стрибок» на пояс. Ще раз звіряюся з інструкцією. Вибираю ціль… Власне, що її обирати? Он вона — пропливає за ілюмінатором.

Нудота. Свист. Калейдоскоп.

Поштовх у підошви, відчуття польоту та плавний рух вгору.  

Розплющую очі…