Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Ненавиджу солодке.
- Ти просто не їв якісні солодощі, - впевнено заявила дівчина, немов це дійсно було правдою. І я ледь в це не повірив. Вона що майстер-шеф, кондитер? Не повірю.
Я просто знизив плечима, залишаючи її без відповіді. Якщо вона хоче зі мною поговорити, то я не найкращий співрозмовник для цього. Особливо для неї. Мене справді не цікаво це. Ні вона, ні будь-що пов’язане із нею. Можливо я занадто категоричний у цьому, проте це правда, якою б вона не була.
Прибравши за собою я пішов до дивану, який був неподалік кухні, адже майже увесь перший поверх – це суцільна велика кімната, поєднана і з вітальнею, і з кухнею. Лише двері в мою кімнату, та декілька кімнат, де була різна хімія, чи технічні питання будинку, були окремо.
Чесно, я не знав, чим мені зайнятись. На годиннику вже майже дванадцята, а все, що я зробив за цілий день – нічого і трішки. Навіть богом забута книга не могла врятувати цей вечір. Але й піти до моря я не міг. По-перше, тому що у мене все ще робочий час, а по-друге, тому що на вулиці жахлива злива. А отже, йти під такою погодою на вулицю – була б моя найбільша помилка. Тому зараз я просто сидів у вітальні, на дивані, дивлячись якесь дурне ТВ-шоу по телевізору. Добре, що хоча б він працює під час таких погодніх умов.
- Цей ненависний Інтернет, нехай він зникне, - обурюючись закричала Амелія, яка сиділа на кухні за столиком, роблячи щось своє в ноутбуці. Насправді я просто не звертав на неї уваги увесь час, поки ми сиділи разом тут. Та чого я перебільшую? Я взагалі не звертав на неї уваги. – В тебе ловить мережа?
- Вже давно ні, - ніяк не реагуючи, відповів я. Я навіть в телефон не дивився, адже й так знав відповідь на це питання.
- Чорт… Бляха! - вона так смішно вилаялась, що я навіть посміхнувся з цього. Варто визнати, їй це не дуже личило.
Несподівано мій телефон завібрував, привертаючи мою увагу до себе.
- Здається, Інтернет почав працювати, - сказав я, відкриваючи листування з Анною. Так, ми обмінялись телефонами. І так, я їй написав перший. Чому б ні? Якщо ми вже й тут, я теж хочу хоча б трішки відпочити. Принаймні один раз в тиждень маю на це право.
Я почув радісні звуки натискання клавіш на ноутбуці та посміхнувся, закотивши очі. Мені було не цікаво, чим Амелія там займається, що так старанно пише, проте.. мені стало цікаво! Хоча я цього й не покажу.
Анна: «Як твої справи? Не сумуєш в тому будинку у таку погоду?»
Дем’ян: «А варто? Я ж листуюсь з тобою)»
Так, ми давно вже перейшли на «ти» з нею, ще напевно як попрощались в тому ресторані, якщо його можна так назвати. Вона симпатична дівчина, з красивим коротким чорним волоссям. Чому я мушу пропускати такий шанс?
Анна: «При зустрічі ти був менш балакучий, аніж зараз, якщо твій флірт – це балакучість.»
Дем’ян: «Тобі подобаються балакучі хлопці?»
Анна: «Кому вони не подобаються?»
Дем’ян: «Мушу тебе розчарувати. Я до біса ненавиджу говорити..»
Анна: «Ох, Дем’яне. Вразив у саме серце!»
Я посміхнувся екрану телефону, а потім підняв очі, дивлячись у білосніжну стелю. Щось в цій дівчині змушувало мене посміхатися, немов я закоханий першокласник. Однак, закоханим я не був. Принаймні ще не був.
Дем’ян: «Не хочеш завтра зустрітись за невеликим побач….
Але я так і не відправив це повідомлення, адже світловолоса біда на мою голову почала сваритись через телефон зі своїм батьком. І знову через якусь дрібницю. Вона ходила переді мною, туди-сюди, сюди-туди, інтенсивно махаючи руками так, немов на неї летить зграя мух! А мухи, як ми знаємо, летять, або на мед, або на щось інше коричневого кольору. І це не шоколад. Можна було б подумати, що вона все ж таки мед, адже дівчина казала раніше, що обожнює солодке, і я не здивуюсь, якщо вона сама вже солодка, як усі ті солодощі. Проте, так, як вона розмовляє з рідними, змушує мене змінити мою думку.
Я сховав телефон у кишеню, так і не дописавши повідомлення, та підняв очі на годинник, то стояв на каміні, лівіше від мене. Ох, приємна новина. Вже 00:12. Схоже, я маю офіційний вихідний, і мій робочий час закінчився. Нарешті!
- Чому ти досі не довіряєш мені? Ти залишив мене на свого улюбленого охоронця, проте все одно думаєш, що я зловила нові пригоди на свою дупу! – закричала Амелія, продовжуючи маячити у мене перед очима. Ось-ось і мене знудить. Чи то через те, що вона ходить туди-сюди, чи то від неї самої. – Так? Авжеж, я нестерпна. Тату, я не розумію твого контролю. Мені вже двадцять три, а я все ще повністю контрольована тобою! І що, що Гордієнко приїхав в це селище також? Я що мушу бігти йому на зустріч?
Хто такий Гордієнко? Здається, мені, як охоронцю Амелії, варто тримати її подалі від нього. Схоже, завтра мені зателефонує Максим Ігнатович. Яка радість!
- Ти дістав мене, вже ніч на дворі. Йди, будь ласка, спати. Бо я вже давно хочу це зробити! – закричала Амелія та поклала слухавку свого телефона, тяжко видихаючи. – Твій шеф мене дістав!
- Він твій тато, Амелія, - різко відповів я.
- Ох, - вона з цікавістю глянула на годинник. – Вже минув робочий час. Це добре.
Я скептично оглянув її, трохи примружуючи очі.
- Пробач за цю сцену. Тобі, напевно, не варто бачити та чути усе це.
- Все гаразд. Я звик, що ви, як кішка і собака, що не можуть вжитися навіть в різних кінцях цієї планети, - чесно відповів я. Байдуже.
- Так, тато любить перегнути палиці, - вона вкотре тяжко видихнула і, схоже, вимкнула свій телефон.
- Можливо проблема не в батькові, а в тобі? – я повернув голову до неї. Дівчина вже встигла сісти на диван, поруч зі мною, проте тримаючись на гарній відстані.
- Перепрошую? – перепитала вона геть не з щирим наміром. Мої слова заділи її.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір», після закриття браузера.