Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

  Кріс та Вільям прогулювалися по кормі корабля, рухаючись повз людей, які розслаблено сиділи на шезлонгах, насолоджуючись косими променями передвечірнього сонця. Сонячне світло, граючи на воді, створювало атмосферу спокою і затишку. Їхні кроки відлунювались на палубі, змішуючись зі звуками океану, що тихо плескався об борти. 
  Спочатку вони йшли мовчки, кожен заглиблений у свої думки, не знаючи, як почати розмову. Вільям поглядав на Кріса краєм ока, намагаючись не втратити жодної миті цієї зустрічі. Він хотів запитати про стільки речей, але слова здавалися далекими та недосяжними. 
– Як ти опинився на цьому кораблі? – нарешті запитав хлопець, наважившись порушити мовчання. 
  Кріс повернув голову до нього, і його усмішка стала ще ширшою. 
– Я завжди мріяв побачити світ із палуби корабля, – відповів він, його голос був теплим і мелодійним, ніби хвилі, що плескалися об берег. – А ти? 
– Я теж завжди мріяв про подорожі, – відповів Вільям. –  Хочу побачити якомога більше місць і зустріти багато цікавих людей. 
  Вони продовжували йти, розмовляючи про подорожі та мрії. Море здавалося безкрайнім, а кожне слово, кожен жест набували особливого значення в цьому чарівному передвечірньому світі. 
– А чим ти займаєшся? – запитав юнак, продовжуючи розмову. 
– Ну, я граю на скрипці, – відповів Кріс, злегка нахиливши голову, ніби розглядаючи його реакцію. 
– Як чудово! Я теж колись грав на музичному інструменті, – сказав він, і його очі загорілися від спогадів. 
– На якому саме? Хоча ні, не кажи. Я зможу вгадати, – Кріс усміхнувся, і його очі засяяли від азарту. 
– Справді? Тоді спробуй, давай, ніколи не вгадаєш. 
– Хм, дай подумати, – його обличчя стало задумливим, він торкнувся підборіддя і ненадовго замислився, ніби перевіряючи всі можливі варіанти. – Я зрозумів, ти грав на контрабасі, – урочисто промовив він, і в його очах відбилася впевненість. 
– Що? Як ти здогадався?! – Вільям шоковано подивився на нього, не вірячи власним вухам. 
– Вгадав, і потрапив просто в яблучко, – відповів Кріс з хитрою посмішкою, його голос був наповнений легким тріумфом. 
– Неможливо просто так вгадати, – скептично подивився на нього хлопець. 
– Чому ні? Я просто подумав, що саме цей інструмент тобі підійде. Як бачиш, я не помилився, – Кріс підморгнув, його погляд був теплим і відкритим. 
– Ну, я навіть не знаю, – відповів Вільям, замислившись. – Ніколи б не подумав, що мені підійде контрабас. Я довго на ньому не грав, тільки коли навчався в середній школі, – він зупинився та уважно подивився на Кріса. – Не проти, якщо ми сядемо? 
– Не проти, – Кріс мило усміхнувся, його усмішка була як сонячний промінь, що пробивається крізь хмари. 
  Вони сіли на корабельні крісла, що стояли під навісом, один навпроти одного. Вечірнє сонце розливалося золотистими відблисками на воді, створюючи навколо них затишну атмосферу. Вільям почувався трохи ніяково, але водночас було приємно сидіти поруч з Крісом; його присутність надавала відчуття спокою. 
– А ти десь виступаєш зі своєю скрипкою? – поцікавився він. 
– Так, я іноді граю на невеликих концертах і вуличних виступах, – відповів Кріс, його голос набув теплої мелодійності. – Це приносить мені велике задоволення. 
– Це має бути неймовірно, – сказав Вільям, відчуваючи, як його слова розтоплюють залишки ніяковості. – Я б хотів почути, як ти граєш. 
– Можливо, одного дня ти зможеш почути, – Кріс усміхнувся, і його очі засвітилися від радості. 
  Вони продовжували розмову, обмінюючись історіями та спогадами, і з кожним словом між ними з'являлося більше тепла і довіри. Море тихо плескалося об борт корабля, а навколо них розливався ніжний світ, наче створений спеціально для їхньої зустрічі. 
– Гаразд, розкажеш трохи про себе? – запитав Вільям, сповнений цікавості до цієї загадкової постаті. 
– Ну, моє життя не було таким цікавим, – почав Кріс, намагаючись підібрати слова. – Коли я був маленьким, часто хворів, тому навчався вдома. Батьки наймали найкращих репетиторів, щоб я не відставав від однолітків. Якось по телевізору показували концерт, і там виступав один скрипаль. Його гра настільки мене захопила, що наступного дня я сказав батькам, що хочу грати на скрипці. Вони підтримали мене і купили інструмент. Спочатку я не брав уроків, самостійно вивчав основи. Мені стало нудно грати чужу музику, тому я почав створювати свою. Завжди носив із собою записник, куди занотовував мелодії, коли приходило натхнення. Тепер скрипка — це мій спосіб висловлювати свої емоції. Зараз я даю концерти в різних країнах і якраз їду до Лондона на прослуховування в оркестр. Хочу спробувати щось нове, бо виступати самому вже набридло. 
– Круто! Тепер хочеться потрапити на твій концерт, – юнак широко усміхнувся, відчуваючи, як його захоплення до Кріса зростає. 
– Я обіцяю зіграти для тебе особисто, – відповів Кріс, і в його очах з'явився іскристий вогник. 
– Чудово, а коли? – Вільям не міг приховати своєї зацікавленості. 
– Не знаю, думаю, скоро, – Кріс поглянув на нього, і його погляд був теплим і сповненим обіцянок. – А тепер твоя черга розповідати про себе. 
– Як ти вже зрозумів, я ходив до звичайної середньої школи, – почав він, і його голос був наповнений ноткою ностальгії. – Потім була старша школа. Тепер я вже закінчив третій курс університету, куди вступив на бюджет, хочу стати лікарем. У мене досить багато друзів, але досвіду у романтичних стосунках у мене ще не було. Чекаю, коли доля дозволить зустрітися з моєю спорідненою душею. Ну, а тепер я тут, це все, – Вільям зітхнув, дивлячись на горизонт. 
– Значить, на лікаря, а на якого саме? – поцікавився Кріс, його голос був дещо дивний. 
– На хірурга, – гордо відповів він. 
– Сміливо, будеш рятувати людські життя, – Кріс усміхнувся, дивлячись на нього з повагою. 
– Так, коли померла моя мама, я вирішив стати лікарем, – Вільям сумно усміхнувся, згадуючи той важкий час. – Хочу, щоб інші діти ніколи не відчули те саме, що і я тоді. 
– Гарна мрія, – відповів Кріс. – Бачу, ти серйозно ставишся до теми споріднених душ. 
– Я б так не сказав, – хлопець повернувся до Кріса та поглянув на його обличчя, яке було чомусь стривоженим. – Звісно, я б хотів зустріти його та побачити, кого ж обрала для мене доля. Але після п’яти років марних пошуків я вирішив зупинитися і плисти за течією. Усе ж таки я не знаю, коли ми зустрінемося, тому хотів би хоча б трохи відчути чиюсь любов зараз. 
  Коли Вільям замовк, між ними повисла мовчазна напруга, наповнена розумінням, яке не потребувало слів. Він почервонів і відвернувся, усвідомивши, що практично зізнався Крісу в бажанні відчути щось більше, щось невідоме, але настільки бажане разом з ним. Він запропонував йому себе, так і кажучи: "Бери все що захочеш, я весь твій!" Як тепер дивитися Крісу в очі? Боже, який сором. 
  Після кількох хвилин мовчання, коли Вільям уже був певен, що Кріс просто втече від нього, чоловік несподівано запропонував прогулятися. Можливо, він не сприйняв його слова серйозно, що трохи ображало, або просто не зрозумів натяку, цей варіант юнаку подобався більше. Його відповідь була ствердною, і він вирішив забути про свої слова, сказані раніше.