Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

  Тоді Вільям вирішив перевірити ресторан, сподіваючись, що може знайти його там. Він дістав телефон, щоб перевірити час, і здивувався, побачивши, що вже настав обід. Глибоко вдихнувши та зібравши всі сили, він піднявся з лавки та впевненими кроками попрямував до ресторану, живлячи надію, що там нарешті знайде свого незнайомця. 
  Вільям зайшов у ресторан і одразу ж відчув теплий аромат смачної їжі, який огортав усе приміщення. Він сів за той самий стіл, що й учора на вечерю, відчуваючи легке дежавю. Акуратно поклавши сумку на сусіднє крісло, знаючи, що батько не з'явиться, він замовив обід — печену картоплю з тушкованим м’ясом, щедро приправленим спеціями та сметаною. Відкинувшись на спинку крісла, Вільям почав оглядати зал. 
  Хлопець уважно сканував поглядом кожен куточок ресторану, намагаючись знайти знайоме обличчя чи фігуру. Тут було багато людей: сім’ї, які жваво обговорювали свої враження від подорожі, пари, що насолоджувалися спільним часом, і поодинокі пасажири, заглиблені у свої думки або книги. Але серед усіх цих людей не було того, кого він шукав. 
  Поки Вільям чекав на замовлення, його думки все більше поверталися до таємничого незнайомця. Він згадував його впевнену поставу, привабливу усмішку та проникливий погляд, який, здавалося, бачив його душу наскрізь. Серце почало битися швидше від цих спогадів, і в душі знову загорівся вогник надії. 
  Засмучено видихнувши, Вільям продовжував сподіватися, що ось-ось з'явиться чоловік, якого він так наполегливо шукав. Розслаблено відкинувшись на спинку крісла, він намагався зосередитися, але його очі весь час ковзали по залу, шукаючи знайоме обличчя. Нарешті принесли його замовлення. Повільно, ніби смакуючи кожен шматочок, хлопець почав їсти, знову і знову оглядаючи простір навколо себе в надії побачити свого загадкового незнайомця. 
  Їжа була смачною: ніжне м’ясо та соковита картопля, щедро приправлена спеціями, створювали аромат, що наповнював повітря теплом і затишком. Проте навіть цей смак не міг розвіяти його тривогу й легкий смуток. Парубок майже не відчував смаку їжі, настільки його думки були зосереджені на тому, кого він шукав. 
  Кожного разу, коли двері ресторану відчинялися, Вільям підіймав голову з надією, що це він. Але незнайомець так і не з'явився. Навіть коли він з’їв усю їжу, чоловік не прийшов. З глибоким розчаруванням і легким відчуттям спустошеності юнак вийшов з ресторану, залишивши чайові на столі, і попрямував до палуби, сподіваючись, що свіже морське повітря допоможе йому трохи заспокоїтися.

  Повернувшись на палубу, Вільям вдихнув на повні груди прохолодне, солоне повітря. Він зупинився біля поручнів і, поклавши на них руки, з глибоким задоволенням споглядав чудовий вид, що розгортався перед ним. Його погляд ковзав по горизонту, де небо зливалося з водою в безкрайньому просторі. Він відчув легкий вітерець, і, на мить заплющивши очі, дозволив собі забути про свої турботи та просто насолоджуватися цією миттю спокою й краси. Відчуваючи, як зникає напруга і тривога, хлопець зрозумів, що не все втрачено. Можливо, той чоловік з’явиться в найнесподіваніший момент, і тоді їхня зустріч буде ще більш незабутньою. 
  Промені яскравого сонця ніжно відбивалися від поверхні океану, створюючи ілюзію безлічі крихітних діамантів, які мерехтіли на воді, ніби запрошуючи їх забрати з собою на пам'ять. Ці осяяні діамантики, немов казкові світлячки, зігрівали душу і надавали відчуття спокою та безпеки, наче вони були заховані у маленькій захисній скляній баночці. Було важко уявити, скільки чудових моментів і пригод можна було б пережити, зібравши це сонячне сяйво й тепло, яке струменіло від кожної хвилі. 
  Вільям настільки занурився у свої думки, що не помічав нічого навколо. Здавалося, що час застиг і розчинився в цьому спокійному пейзажі. Йому було байдуже, скільки хвилин або годин минуло з моменту, як він стояв тут, дивлячись на нескінченний простір океану. 
– Чудова погода, чи не так? 
  Цей голос... Юнак би впізнав його серед тисячі. Він був глибоким, але водночас ніжним, як теплий вітер, що лагідно шепоче на вухо. Повільно повернувши голову, Вільям побачив перед собою незнайомця, який учора так загадково з’явився в його житті. 
– А, що? Погода? Так, вона чудова, – відповів хлопець, трохи зашарівшись і злегка хвилюючись. 
  Чоловік мило усміхнувся, його усмішка була схожа на промені сонця, що пробиваються крізь ранковий туман, і простягнув ліву руку: 
– Нам вчора так і не вдалося познайомитися. Я Кріс Браун. 
  Вільям відчув, як його серце на мить завмерло. Його очі розширилися від здивування та усвідомлення — Кріс Браун, а не Аян Девіс. Він легко торкнувся лівої руки, де був напис, відчуваючи безмежне розчарування. Цей чоловік навпроти не був його спорідненою душею. Усі емоції, які він вчора відчував, були не через їхній зв'язок, а свербіж не був знаком того, що перед ним стоїть його друга половинка. Хлопець цього не очікував. Він сподівався, що нарешті знайшов його, але надія знову повернулася до нього спиною. 
"Надія — це небезпечна річ", – нагадує собі Вільям. 
  Надія може стати тією крихітною ниткою, що веде до втрати розуму. Це останнє, що залишається. Вільям відчуває, що вона вже давно розірвалась у нього всередині та залишила лише гаряче вугілля поряд із його втомленим серцем. 
  Здається, життя поки не хоче, щоб він знайшов свою споріднену душу. Тому йому залишається просто чекати, поки доля не дозволить їм зустрітися. А зараз можна відірватися від цього, адже перед ним стоїть чудовий чоловік, якому, можливо, буде цікаво провести час разом, поки не закінчиться подорож. Від цих думок Вільям відчув, як його щоки загоряються ще сильніше. Він невпевнено відвів погляд, а потім, набравшись сміливості, відірвав ліву руку від поручнів і простягнув її Крісу. Його серце калатало, і кожен нерв у тілі ніби бринів. 
– Радий познайомитися з вами, містере Браун, – сказав він тремтячим голосом. 
  Вони потиснули руки, і Вільям відразу відчув, як по його долоні пройшов електричний розряд, який дійшов до написів, що знову почали свербіти. Але він не звернув на це уваги, розуміючи, що це нічого не означає. Він швидко забрав руку, зніяковіло усміхаючись. Кріс, помітивши його реакцію, теж усміхнувся, і його очі стали теплішими. Юнак не міг відірвати погляду від його усмішки, яка здавалася йому такою чарівною і щирою. Вони стояли, мовчки дивлячись одне на одного, а час ніби зупинився. 
– То як вас звати? – запитав Кріс, порушуючи мовчання. 
  Вільям здригнувся від несподіванки та знову почервонів. Він раптом усвідомив, що просто стоїть, мовчки витріщаючись на нього. Як же соромно! 
– Ох, звісно, вибачте. Я Вільям, Вільям Мур, – нарешті відповів він, намагаючись заспокоїтись і зберегти гідність. 
– Приємно познайомитися, Вільяме, – відповів Кріс. – Ви вчора не замерзли? 
– Завдяки вам — ні, – відповів юнак, виймаючи з сумки куртку. – Я шукав вас, щоб повернути її. Дякую за турботу. 
– Вам не потрібно було турбуватися, але дякую, – чоловік узяв куртку з легкою усмішкою. – Я радий, що ми знову зустрілися. 
– Я також радий, – від цих слів всередині все теплішає. – Може, перейдемо на "ти"? А то якось незручно, ви не настільки старший за мене, здається. Мені двадцять, а вам? 
– Ти правий, я тільки трохи старший, мені двадцять чотири, – погодився Кріс, і в його очах проблискував веселий вогник. – Учора ти був засмучений. Сподіваюся, тепер все добре? 
– Так, зараз все чудово, – відповів Вільям. 
  Вони замовкли, і в повітрі повисла тиша. Про що говорити далі? Вільям так сильно мріяв знову побачити його, і ось він стоїть перед ним, але легке розчарування досі не покидає його. Серце калатало так сильно, що здавалося, ось-ось вистрибне з грудей. Чому він так хвилюється? Він же знає, що Кріс не його споріднена душа. Але слова губилися десь у вирі думок, а бажання щось сказати перекривалося страхом сказати щось невдале. Юнак опустив погляд, намагаючись зібратися, але несподіване хвилювання тільки зростало. 
– Ти не проти піти прогулятися? – несподівано запитав Кріс, перериваючи тишу. 
  Вільям здивовано подивився на нього. Він пропонує прогулянку... удвох? Серце забилося ще швидше, але він відчув легке полегшення від того, що тепер у них є привід продовжити розмову. 
– Чому б ні, я не проти, – відповів він, злегка зашарівшись. 
– Прекрасно, – посміхнувся Кріс, і в його очах заграли сонячні зайчики.