Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"

Удома не вмикала світла. Скинула сандалі, жбурнула в темряву наплічник, перечепилася через нявкіт Зефірки (не голодна, не вигадуй) і пішла прямо до спальні. Відчинила цупкі штори й упала на ліжко обличчям догори. Довго чекати не довелося. Спочатку в куточку біля вікна під стелею ожила жовта плямка, потім вона сформувалася у прямокутник і повільно поповзла по стіні до наступного кутка. За нею невдовзі відразу дві прилаштувалися, але наздоганяти не квапилися, дійсно, як вагончики. Аж тут четвертий «вагон» вирішив, що він локомотив, перегнав усіх трьох, із розгону втелющився у третій кут і щез. Автомобілів у цей час на вулиці не бракувало. Жовті вагончики народжувалися і щезали один за одним, і було в цьому щось таке магічно-привабливе, що Тоня не могла відірвати очей від звичайного дива просто у її кімнаті. Це ж треба, за три роки жодного разу не звернути уваги, не помітити. Зашторювала наглухо, бо любила спати в темряві, а тут таке... Ох, навіть була вдячна тій нахабі за її листа.

«Юрчику-Юрчику, чи було шкода тобі цих потягів, коли продавав моїм батькам квартиру? Чи знайшов ти їх у інших квартирах іншого світу? Що за пафос, Тоню? Завтра куплю фарбу для волосся, щоби не зловтішалися деякі. А пазурі лаковані все одно не нарощуватиму, не дочекаються. Чисті, зрізані, охайні -які питання? І чого я виправдовуюся? Метр із кепкою». Тоня не встигла роздмухати зі свіжого попелу жар злості, бо застрибнула поглядом у черговий «вагончик», а той завіз її прямісінько у сон, де вона хлюпалася в морі та кликала: «Юрчику-Юрчику, іди до мене, тут так гарно!»

Прокинулася, посміялася зі своїх снів, фантазерка. Поставила чайник і вирішила, що не відкладатиме на потім читання третього листа, тим паче що він був цупкішим за попередні, може, то жовч застигла на сторінці? Чи отрута тієї зміюки?

Пояснення виявилося більш прозаїчним. У конверті лежало дві фотографії. Точніше, півтори, бо одна була ціла, а другої — лише відірвана половинка. На пошматованому фото, вочевидь, спочатку було двоє, що обіймалися. Тепер же там лишився тільки один симпатичний молодий чоловік із частиною жіночої руки на талії. «Із манікюром, — їдко посміхнулася Тоня. — Так от ти який, Юрчи-ку, русявий, підкачаний. Зовсім не схожий на слабака чи невдаху. Тепер стає зрозуміло, чого так коробить зміючку Ілонку. Ігор до Юрка не дотягує ні статурою, ані шармом, та й характером, підозрюю, теж, тут до бабки не ходи. Чому ж друга фотографія вціліла?»

Тоня на мить заплющила очі, потрясла головою: «Це ще сон, я ще не прокинулася». Розплющила одне око, потім друге. Сон не зникав. Тоня вже бачила це фото. Не просто бачила, не так давно вона його скопіювала й надіслала електронкою Ігореві. Бо саме Ігор і його «дама в поясі» дивилися й нахабно посміхалися до неї з «цілої» світлини. Ще й не полінувалася підписати на звороті:

«Я і мій коханий Ігор у найкрутішому клубі міста в День закоханих. До речі, він мені тоді освідчився, і я погодилася. Скоро весілля в найдорожчому ресторані Києва. Житимемо в його двоповерховому котеджі за містом. Він у мене крутий бізнесмен. Дивися, кого ти втратив, і кусай лікті. З днем народження, лузере!»

Якщо штрикати ножем охололе тіло, воно вже не відчуватиме болю. Так і з почуттями. Ні, Тоня не заплакала, натомість вона налякала Зефірку раптовим вибухом сміху. Дівчина сміялася й не могла ніяк зупинитися:

— Крутий бізнесмен, ой, не можу, мамо моя, лусну. Зефірко, ти чула? Ота розвалюха в Чернігівській області, виявляється, «двоповерховий котедж за містом». Крутий бізнесмен, уха-ха. Менеджер із продажу госптоварів, та-а-а-к, це крутий бізнес. Це просто левел бог. Яке їхало, таке здибало, простігосподі!

Яке могло бути освідчення «при живій дівчині», Тоня не надто замислювалася. Чи зміюка прибрехала, чи екс-коханий розкидався освідченнями праворуч і ліворуч, бо ж їй ще на Новий рік освідчувався. Був тоді, щоправда, дуже нетверезим, тому на ранок вона вирішила не нагадувати про пропозицію. Але ж що у тверезого на думці... Менше з тим, то більше не її клопіт, і яке ж це щастя! Вітаю тебе, Юрчику, із днем народження і з вчасним ескейпом із цих стосунків.

Тоня припинила сміятися, і до її світу увірвалося зразу два звуки: свист чайника та вібрація телефону. Перший верещав уже істерично, другий намагався самовбитися, зістрибнувши зі столу. Урятувала обох майже одночасно. Упізнала номер Ігоря (бо так просто видалити когось із контактів, але не так просто — із кешу мозку). Уперше за майже місяць не збила, а відповіла. Ефект несподіванки спрацював, голос у трубці був здивованим, але потроху набирав обурених ноток:

— Та невже? Не пройшло й року! («Десь я вже це чула».) Скільки можна мене ігнорити? Ти ж навіть пояснити нічого не дала. У мене з тією дівкою нічого не було. Мене підставили. Тільки така дурепа, як ти, не побачила б, що то недолугий фотошоп. Але я готовий спробувати все забути, якщо ти вибачишся.

Як співав Остап Бендер, «вы оцените красоту игры». Улюблена тактика — напад. Гади не вибачаються, я мала рацію, Зефірко. А в трубку:

— Привіт, Ігоре! Давай по Станіславському: «Не вірю!» Не вибачатимуся я, ти, жертва фотошопу. Живи зі своєю Ілоною довго і щасливо. І не телефонуй мені більше, будь ласка. І менше теж. Прощавай!

Не змогла збороти огиди, дістала вологу серветку й витерла мобільний, мов від бруду. Погладила Зефірку, відчинила вікно. У дворі тітка Шура мужньо вигравала битву з бур’янами на клумбі, доки сонце не ввімкнуло на повну свою пательню. Помітила Тоню, помахала їй:

— От ти мені якраз і нада. Здорова була! Де ти вчора вечором блудила ото? Тебе тут шукали. Не вгадаєш нікада хто.

Невже Ігор приходив миритися, треба ж, яка честь.

— Звісно, не вгадаю, тьоть Шур, невже мене шукали юристи мого далекого невідомого покійного родича, щоби зробити багатою спадкоємицею?

— Нє, ну ти сказочніца, Антоніно. Загнула.