Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Ключі з'явились. Їх були десятки, сотні, тисячі. Золоті написи килимом усіяли моє поле зору. Треба було лише вибрати. Я вибрав один і коли він заповнив собою весь мій погляд, повільно ввів його у поле програми. Підтвердив введення. І ось вже став власником ліцензійного антивірусу.

Раптом кинуло в жар. Вдруге за день захотілося себе вщипнути. Я не став чинити опір бажанню. Але зламаний магічним способом антивірус був таким самим реальним, як біль від щипка.

Далі діяв швидко, як за натхненням. Розстебнув і зняв із шиї ланцюжок, подарований бабусею Олею на п'ятнадцятиріччя. Склав у руку. І вийшов на балкон. З висоти десятого поверху видно було добрячу таку частину району.

Я розтиснув кулак. Подивився крізь золотий ланцюжок надвір. Думка була проста: подібне має тягнутися до подібного. Увімкнув Очі. І забажав побачити золото. Звичайно, я не знаю, за яким принципом працювали Очі Роду у глобальному розумінні. Може, бачили саме інформаційне поле планети або щось у цьому роді і морока з ланцюжком взагалі була не потрібна. Але мені вони поки що уявлялися як пошукова система в Інтернеті. У величезній базі даних. І я мав доступ до цієї пошукової системи.

Тепер це справді стало схожим чи то на сон, чи на фентезі-фільм. Тому що місто прикрасилося величезною кількістю жовтих крапок. Десь скупчення були густішими, десь більш рідкими. Самі точки також різнилися у розмірах. Але мені не потрібне було все золото поспіль, це очевидно, що в місті його повно. Починаючи від мікрочастинок у якихось спорудах і закінчуючи банальною ювеліркою. Ні, мені потрібне було безхазяйне добро. Я шукав скарб.

– Давай, ну ж… Покажи мені золото без власника… – Бормочучи собі під ніс, я переводив погляд з одного скупчення сонячних точок до іншого.

Несподівано всі точки в моєму полі зору практично зникли. Залишилися дуже слабкі іскри. Сконцентрувавшись на одній з них, наприклад, я побачив ланцюжок, що пливе по каналізаційному стоку. Швидко повернувшись на «загальний план», вирішив більше не наближати такі речі. І так ясно, що це, найімовірніше, втрачені прикраси. І втрачені вони найчастіше у важкодоступних місцях.

І ось бічним зором десь ліворуч я побачив якесь свічення… Я розвернувся до досить великої золотої іскри, приблизно з волоський горіх розміром. Однак я дивився на стіну власної кухні. Спочатку, звичайно, подумав, що доведеться розносити півкухні у пошуках, а потім додумався сконцентруватися на точці.

Ефект від концентрації нагадував сцену у фільмах, коли камера різко наближається до об'єкта, що був раніше дуже далеко. У парі кілометрів, наприклад. Тільки я це бачив у 3Д, так би мовити. Стало трохи ніяково від швидкості. Але все забулося, коли я зрозумів, що бачу.

Це реально був скарб. Або всіма забута схованка. Золоті прикраси у «чистому вигляді» та зі вставками у вигляді каменів. Камені, що лежали окремо. Якісь монети. І навіть золоті зуби… Я побажав дізнатися про скарб трохи більше.

І пошкодував про це. Ні, я знав, що Харків колись був захоплений німцями. Але зі зрозумілих причин подробиці тих подій мені не були відомі. А тепер – відомі. І старі, у яких виривали золоті зуби. І пограбовані будинки заможних городян. І знищення культурної спадщини. І дитина, яка дивиться, як його маму тягнуть у вантажівку фашисти. І зняті прямо з трупів коштовності.

Добре, що встиг добігти до туалету. Віддихавшись після нападу блювоти, я вийшов на кухню. Тремтячою рукою налив собі води. Випив.

– Вікторе?.. Все гаразд?.. Що ти бачив?.. – Обережно почав тут домовик, що тут з'явився.

– Я в нормі, Парамон. Просто побачив наслідки Другої Світової. Точніше, саму війну. І навіть та крапля, що я бачив, була огидна.

Звичайно, при перегляді цих подій, я відчував, що так само, як і з ножем, можу «переходити за посиланням», розглядаючи життя всіх, кого я там бачив. Але я цього не робив. І не зроблю. Страшно.

Була вже думка відмовитися зовсім від цього скарбу та пошукати іншого. Але… Може, звісно, ​​це й жадібність. Може, практичність, цинічність і таке інше. Але я розумів одне: зараз це золото забуте і абсолютно нікому не приносить щастя. А могло б хоч трохи допомогти нащадкам… І я ж не тільки про себе говорю. Але така кількість горя, зла і негативу на цьому скарбі мене дуже сильно насторожувала.

– Парамон. Скажи, будь ласка, чи існують причини, прокляття та інші негативні дії не лише на людях, а й на речах?

– Так, Вікторе, – відповів домовик дещо здивовано, – буває таке. І заклята земля, і проклята худоба, і речі, все буває. Іноді навіть так проклянуть, що порохом річ ​​обсипається... А чого питаєш?

– Я знайшов гроші. Точніше, не знайшов, а побачив. Не гроші, а золото… Але не має значення. Стара схованка з коштовностями, залишена парочкою німецьких офіцерів у липні сорок третього. Але там, Парамоне… Там таке… Монети, зуби, зірвані ланцюжки. Стільки горя із цим золотом пов'язано. Якщо очі можуть бачити прокляття та інше – я хочу переконатися, що там цього немає. Мені страшно брати на себе цей гріх.

– Он воно як ... – Протяг домовий. – Ну давай спробуємо.

Дух будинку взяв із кухонного столу чайну ложку. Потім уважно придивився до неї, зосередившись. Зусилля було видно неозброєним оком. Він навіть трохи почервонів від натуги.

– Все, – видихнув полегшено дух, – чим можу, як то кажуть. Домовики зазвичай цим не займаються, тяжко нам такий негатив нести.