Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

– І що ти зробив? – Я вже здогадувався, але все одно було дуже цікаво.

– Я закляв цю ложку. Хто її візьме до рук, вкраде чи продасть, тому з десяток днів не буде успіху в жодному починанні.

– Неприємно, згоден. І що я маю побачити?

– Обережно! – Домовик вдарив мене по руці, якою я вже хотів взяти ложку і дослідити ближче. – Пробач, Вікторе, але чим ти слухав?! Її не можна брати до рук!

– Пробач, туплю, – здається, навіть трохи зблід я, – то що я повинен побачити?

– Не дивися на історію ложки. Дивись, так би мовити, у саму її суть. Побач полум'я дивне навколо неї.

– Зараз спробую, дякую.

Я вкотре за сьогодні активував Очі. Але цього разу проігнорував сяючий напис на ложці, який, я тепер знав, приведе мене до тривалої історії її створення, її власників і так нескінченно. За порадою Парамона, я намагався побачити суть. Ореол магії. Але нічого додаткового не було. Тільки докладний опис всього життя ложки та причетних до неї.

Час йшов. Очі потихеньку знову з'їдали мої сили, а я так і не зрозумів, як побачити порчу на ложці. Стоп… Але коли я дивився на того діда у парку, я бачив ауру! Жодні золоті написи, не «інтерфейс Очей», а саме ауру! Різнокольорову та живу субстанцію, а не суху інфу. Та й із ножем тоді щось вийшло…

Може, поміняти уявний запит?.. Якщо у випадку з «інтерфейсом Очей» я просто як у Вікіпедії, стрибаю від посилання на посилання, читаючи інфо, то тут, може, треба не читати, а відчувати? Як на дотик, тільки поглядом?

Дуже дивне та дурне порівняння, якщо подумати. Але воно допомогло. Начебто Очі змінили режим, написи зникли. Тепер я бачив ауру. Кинувши переможний погляд на домового (аура теплих оранжево-жовтих тонів) і змусивши того здригнутися, я повернувся до ложки.

Щоб знову побачити сіру металеву ауру. Але ніби обтягнуту найтоншим помаранчево-чорним павутинням. Відтінок помаранчевого був ідентичним аурі Парамона. Що очевидно, але дуже мене тішило. Шкода, час було закривати Очі. Я вже відчував підступну слабкість.

– Є! Парамоне, я бачу аури! Велике тобі дякую!

– Та чого вже, як зміг, допоміг... – Пробурчав скромно задоволений домовик. – І що тепер, Вікторе?

– Тепер я попрохаю в тебе дістати саперну лопату. І ввечері в мене намічається прогулянка на Олексіївку.

– Ти вже побачив, що небезпеки нема?

– Поки що ні, Парамон. Я подивлюся на це особисто, та фізичними очима у тому числі. А поки що – давай поїмо. Адже котлети для тебе ще залишилися?

– Так, Хазяїне, їжі в нас двох ще повно.

– Чудово. І Парамон. Подбай, будь ласка, про цю ложку, щоб ніхто її ненароком навіть не торкнувся. Навіщо нам зайвий раз ризикувати?

– Звісно, ​​Вікторе.