Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Їдучі у вагоні метро з величезним, гірським рюкзаком (дякувати Парамонові), всередині якого була купа пакетів із супермаркетів, молоток із цвяходером та невелика саперна лопатка, я розмірковував. Навіть якщо я не побачу негативних впливів на скарб. Навіть якщо за магічними мірками він чистий. З погляду моєї, внутрішньої моралі, він таки залишається кривавим. Я бачив достатньо, щоб це стверджувати.

І, як би не було гидко це визнавати, але – ось він я. Їду у вагоні метро за скарбом, історія виникнення якого викликає в мені огиду. Совість явно програє жадібності та цікавості… Коли оголосили станцію Наукова, я просто підвівся, готуючись до виходу на наступний. У моїй голові раптом сформувалося дуже очевидне вирішення проблеми із совістю.

Обміркувавши ще раз, я задоволено кивнув собі і залишив вагон. Добре, що рюкзак великий, але пустий. Поки що, принаймні. Бо навіть у порожньому вигляді ця махіна була незручною. І як туристи з ними блукають?

Протопавши загалом кілометри з півтора, я підійшов до краю моста, під яким була зелена галявина з річкою. Ціль була під мостом. Я активував Очі, намагаючись точніше локалізувати місце залягання. І побачив його в найнижчій точці, за три метри від досить помітного дерева. На глибині близько двох метрів.

Акуратно спустившись, я підійшов до місця майбутніх розкопок. Нині вже був початок дев'ятого, досить темно для весни. Закінчити я планував взагалі в темряві. Зняв рюкзак. Дістав лопатку. Примірявся до ґрунту, кілька разів тицьнувши його. Досить м'який, що не могло не тішити. Тому що я дізнався свого часу і що таке копати картоплю, і що таке копати яму. Це довго та не просто.

Приступив до розкопок. Спочатку підсвічував собі телефоном з нагрудної кишені, потім зрозумів, що я так дико палюся, і вимкнув ліхтар, залишивши лише підсвічування екраном про всяк випадок. Азарт був навпіл зі страхом. Тому що ця частина Харкова нагадувала дикий куточок, наче я опинився у справжньому лісі. Один. Серед ночі.

І нехай махіна моста, що стоїть поруч, видимі вдалині будівлі і мотори машин, що мчали трасою, переконували в зворотному, саме тут, на цій галявині, я був один. Принаймні я дуже хотів у це вірити.

Якби в мене була ростова штикова лопата, справа була б швидше, але з моїм інвентарем яма досягла метрової глибини лише через годину розкопок. І чого я попросив у домовика саперну? Наче помутніння мізків, трясця… Але зрештою, окаянна лопата все-таки вдарилася об ящик. В якому, як я знав, зберігався скарб. Відклавши лопатку, я з полегшенням вмостився на траву. Саме час вкотре провести перевірку. Активувавши Очі, я одразу перейшов на «магічний» зір. Побачив рівну, неживу ауру золота. Ніякої павутини прокльонів та інших наговорів я не побачив. Але мене збентежили дві речі.

По-перше, щось таке, невловиме, все ж таки літало над скарбом. Настільки ж непомітне, як може бути непомітною морська медуза в морі. Ось наче й прозоре, та не зовсім… Я вдивився в одне з таких місць пильніше.

Очі спрацювали, як треба. Ця «медуза» розгорнулася, і я не стільки побачив, скільки почув брязкіт розбитого скла і крик Романа (звідки ім'я?..), щоб не чіпали його колекцію. Потім постріл, несамовитий жіночий крик і все.

Мене пересмикнуло, і я вилетів з цієї «медузи» на всій швидкості. Тепер зрозуміло. Можна назвати це залишками емоцій та переживань людей стосовно цього скарбу. І, найцікавіше, що при перегляді цього всього у мене було чітке відчуття, що, якщо я захочу дізнатися про Романа більше – я знатиму про нього все, що забажаю. Масштаби можливостей Очей продовжували відкривати переді мною запаморочливі перспективи.

А, так. Другим фактом про скарб, який я помітив тільки тут, поблизу нього, було те, що його «аурний контур» не закінчувався у мене під ногами, в місці, де я, власне, копав. Я відрив лише квадратне поглиблення сторонами вісімдесят на вісімдесят. А ящик із скарбом був прямокутником два метри на півметра приблизно.

Охоплений злегка моторошним здогадом, я вкотре врубав Очі і тепер досліджував всі аспекти скарбу.

А то був не прямокутник. То була труна. Стандартна, двометрової довжини. Сімдесят три сантиметри завширшки. І добре набита всіляким золотим начинням…

– Твою ж матір… Це ж повний…

***

Викликати таксі майже через все місто – недешево. Тим більше, у темну пору доби. Тим більше – о третій годині ночі. Коли водій побачив мене, він беззастережно повірив, що я – турист. Настільки брудну і спітнілу людину ще пошукати треба. З величезним, важким навіть на вигляд рюкзаком за плечима.

– Доброї ночі. Пізня вилазка? Ох і дзвенить ваша сумка, шановний. – Почав розмову напрочуд балакучий у такий час водій.

– Доброї. Та так вийшло. Все обладнання нашої групи в мене, вважай. Та й казанок… – Втомлено збрехав я.

– Ого, а чого ж так вийшло? – Відставати він поки що не збирався.

– У мене цього мотлоху повно, позичив парочці друзів, тепер ось, після вилазки, забрав позичене. Скажіть, чи можна включити музику? – Перевів я розмову і витріщився на водія Очима.

Найзвичайніша людина. У житті максимум криміналу – паркування в недозволених місцях і один раз, хильнувши, мало не побився з поліцейським. Задавав питання без задньої думки. Зараз його голову більше займали міркування про те, щоб з'їсти прихований в пакеті на передньому сидінні тормозок і скільки ще грошей піде на розпочатий у кухні ремонт.