Читати книгу - "...коли один скаже: Слава Україні!"

воює; щоб обидві, знесилені війною, не мали сили правити тими народами, за які билися. Із тією метою він мобілізує свої сили та розпочинає боротьбу на два фронти, не дозволяючи закріпитися на своїй землі жодному з окупантів і не опускаючи погляду з остаточної мети: у слушний момент очистити країну від займан-ців та приступити до відновлення й зміцнення власної держави. Це й був плян революційно-повстанської боротьби ОУН-УПА в час другої світової війни, плян боротьби на два фронти: проти комуністичної Москви й проти гітлерівської Німеччини.

Згаданий плян справдився лиш до половини. У результаті війни грузами лягла потуга гітлерівської Німеччини, зате залишився при житті й виріс у загрозу для цілого вільного світу старий московський імперіялізм. І хоч яке це трагічне та парадоксальне, але Москві допомогли осягнути перемогу та захопити під своє панування нові країни саме західні потуги, які в страху від сепаратного порозуміння між СССР та Німеччиною Гітлера забули про основне: що не лише поневолені народи, але й вони були кровно зацікавлені в знищенні обидвох.

Питання Третьої світової війни автоматично виринуло з результату попередньої війни, із нового укладу протиставних собі тенденцій і сил. І стоїть це питання відкритим ось уже дванадцятий рік. Розвиток міжнародніх взаємин і подій за той час не наблизив його до розв’язки — позитивної чи негативної — ні на один сантиметр. А та розв’язка наприкінці минулої війни лежала на віддалі простягненого рамени.

Якщо політика західніх потуг розвивалася б була згідно із законами простої логіки, — а ця лінія покривалася з лінією сподівань поневолених Москвою народів, — то вони повинні були шукати вирішальної розправи із СССР зараз по розгромленні Німеччини. Життєві інтереси західніх держав нарівні з інтересами поневолених народів не вимагали розгромлення, а принаймні погамування мос-ковсько-большецького загарбництва. Умови для цього були неповторно сприятливі: мілітарна машина Заходу була в повному русі, під зброєю були мільйони досвідчених вояків, тоді як совєтська армія, незважаючи на свою численність, була до краю вичерпана та позбавлена найнеобхідніших боєприпасів. На добавок Захід у большевицькому запіллі міг розраховувати на підтримку розбурханих національно-визвольних рухів, зокрема тих народів, які були в союзі із Заходом і з того титулу мали повне право чекати від нього допомоги.

Одначе політика Заходу пішла проти здорового глузду, далеко поминаючи інтереси не тільки поневолених народів, але й свої власні. І, очевидна річ, у процесі альянтсько-московського братання після війни поневолені Москвою народи перестали орієнтуватися на війну Заходу проти СССР. Ясним стало, що в ім’я сумнівного миру західні потуги свідомо відписали большевикам цілу низку народів Східньої та Центральної Европи, у тому й недавніх спільників проти Німеччини. Правда, у політичних деклараціях західніх урядів усе ще було видно зацікавленість положенням цих народів, а навіть бажання їм допомогти. Але західня прихильність ніколи не наблизилася (тим більше не переступила) до лінії загрози конфлікту з Москвою, воєнного, а навіть дипломатичного. А без конфлікту з большевиками допомога поневоленим народам практично була неможлива.

Більш того, повоєнний розвиток міжнародніх відносин виявив, що західним потугам бракує волі й рішучости навіть для того, щоб, ставляючи греблю перед розростанням большевизму, забезпечити свої власні інтереси.

Час же проминав не конче корисно для Заходу. У початковий період по війні кількісна перевага совєтських дивізій була не тільки зрівноважена, але й перевершена значною технічно-матеріяльною перевагою воєнної машини західніх потуг. І коли ці потуги своєю перевагою не покористувалися (не конче для війни, а, власне, для уникнення війни відповідною пресією на Москву), то тим гірше для них. Із ходом часу відношення сил почало змінятися в користь СССР, і саме тоді почалися балачки про можливість нової війни. Західні держави великою мірою здемобілізували не тільки свої армії, але й воєнну продукцію, переставивши свою індустрію на продукцію мирну. Зовсім протилежно вчинила Москва, де розвиток господарства і, зокрема, індустрії по лінії підготовки до війни йшов увесь час перед тим і де натиск на озброєння ще збільшився. Властивої демобілізації СССР не провів ніколи. Були здійснені тільки певні перегрупування, реорганізація й переозброєння, розреклямовані назовні як частина роззброєння. Мирний час большевики використали для внутрішнього впорядкування, і в програмі того впорядкування — здушення всякого роду «ворогів народу», а насамперед революційно-визвольних рухів поневолених народів. В обличчі змасованих військово-політичних акцій, власних великих утрат, при стабілізації міжнароднього становища на довший час, поневолені народи мусіли припинити війну повстанськими арміями та обмежитися на підпільній дії.

Із другого боку, совєти отримали поважне підсилення свого воєнного потенціялу від свіжо загарбаних країн в Европі та в Азії. Екстенсивно використовуючи матеріяльні ресурси, а також ресурси людські — звичайних робітників, селян і насамперед учених, конструкторів, техніків і фахівців із різних ділянок, — большевики відносно в короткому часі добилися таких успіхів, яких на Заході й не передбачали.

Найбільше ж вплинули на зміну в відношенні мілітарних потенці-ялів Заходу і СССР совєтські досягнення в ділянці винаходів модерної зброї: ракетної, атомової та водневої. Те, що Москва отримала у своє посідання атомову зброю, дуже фатально відбилося на цілій повоєнній політиці західніх держав, і виглядає, що буде мати неґативний вплив і надалі. Монопольне посідання атомової зброї Сполученими Штатами Америки створило було присипляюче почуття безпеки в цілому західньому бльоці. Бо не тільки американці, але також інші покладалися на те, що атомова зброя може відстрашити від агресії Москву та її мільйонові армії. Розраховувалося, що Москва таємниці розщеплення атома не збагне, а в розвитку атомових дослідів ніколи не зуміє наздігнати Захід. Той же розрахунок виявився хибним. Тепер уже загально відомо, що Москва має й атомову бомбу, і водневу — при тому атомову зброю вводить у звичайне озброєння армії, — і далеко-сяглі ракетні стрільна, і летунство та фльоту, які принаймні кількісно не залишаються позаду Заходу. Західні калькулятори перерахувалися по-перше тому, що належно не взяли до уваги того підсилення науково-технічними силами та індустріяльним вирядом, яке отримали совєти, загарбавши нові західні країни, зокрема частину Німеччини. По-друге, підвела західня система безпеки, й большевицька розвідка та агентура отримали чимало важливих таємних матеріялів від самих таки західніх потуг. Зрештою, випущено було з уваги також і те, що, хоч рівень розвитку совєтської промисловосте є низький, Москва вміє й може надолужувати та вирівнювати свої хиби методами насильства й натиску в потрібному напрямі.

Попереднє виключне посідання атомової зброї було для західніх потуг тим чинником, яким вони забезпечувалися на випадок крайньої потреби. Вжиття нищівної сили атома входило в гру тільки на випадок воєнної аґресії безпосередньо проти Заходу, конкретніше — проти Західньої Европи. І, можливо,