Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."

— Гей, Марго! Ти тут чи поза реальністю? — штурхнув її під бока шеф. Марго не відповіла.

— Тобі що, заціпило? Що сталося? Ти де? Ми тут!

Марго не реагувала. Тоді шеф заче­пив Андибера:

— А ти чого, характернику, понурив­ся? Співати вмієш?

— Хто ж з українців не вміє співати!

— Заспівай, а ми послухаємо.

І Андибер заспівав. Це була, їй-бо, шаманська пісня, правда, з українськи­ми словами. «Ой степом, степом-доли­ною, там ішли цигани...». Голос лунав, як з глибокого колодязя. «А серед тих циган — циганочка-ворожка...». Голос його був настільки гарний, що в Марго по шкірі «побігли мурахи». Зненацька в пісню «другим голосом» утрутився Камі­кадзе: «Циганочко-молдаваночко, скажи мені правду...». У всіх очі повилазили на лоба. Вони що, репетирували підпільно від усіх? «Козаче-небораче, завертай коня...». Мелодія була така закручена і безкінечна, з таким химерним ритмом, що її запам’ятати, здавалося, було не­можливо. «Жінка твоя та й лежить в труні...». Однак ці два вар’яти її співали і співали влад. «А дрібні діточки та й в холодній хаті...».

Коли вони скінчили пісню, запала мовчанка. Вася і за кермом хлюпав но­сом, а Марго втирала сльози. Над ними двома завжди кепкували. Якось їхня фірма вирішила здійснити культпохід в оперу на Чіо-Чіо-Сан. Коли ввімкнулося світло після останньої дії, всі побачили цих двох сентименталів, які ридали на грудях одне в одного. Васі ніхто не ди­вувався: питущі люди часто мають тон­ку нервову систему, однак Марго... Так, Марго була такою.

— Ну, хлопці, ви даєте! — сказала Леська.

— А коли це ви зіспівалися? — спита­ла Свєтка.

— Як коли? Тихими степовими вечо­рами. Коли я гнав ясир до Марго, — по­жартував шеф.

— Тільки не згадуйте, — заскиглила Свєтка.

— А чого не згадувати? До речі, де ви всі поділися з ліфта? — поцікавився шеф. А оскільки всі мовчали, то й він за­мовк. Здавалося, нікому не хотілося ви­давати своїх таємниць.

Нервово засовгався за кермом Вася:

— А що таке, що таке? — допитував­ся він, усе ще шморгаючи носом.

Однак усі мовчали, як зої космодем’янські, тож він вирішив не до­питуватися.

Експедиція звернула із траси і, їдучи вузькою битою дорогою, тримала курс на північ. Колишні кріпацькі села сто­яли, як і два століття тому, чорними. «Село неначе погоріло...». Обстеження цих сіл завжди виявляє, що кріпацтво — поняття не економічне, а духовне. Май­же неможливо викорінити з поведінки і мислення людей кріпацтво, яке пере­дається з покоління в покоління. Тут опитування цілком прогнозовані. Люди щиро і прямо висловлюють свою думку, яка завжди буде відзначатися бажан­ням мати «доброго пана», гуртом роби­ти на нього, чекати від нього благодаті і щоб в усіх усе було однаково. Такі села мають свою специфіку: тягнеться довга вулиця, на якій вишикувалися непре­тензійні скромні хатки в ряд — так, щоб панові чи уряднику легко було, прої­жджаючи по ній, скликати на панщину. Тому тут немає ні чарівних полтавських мальовничих «кутків», ні слобожан­ських хуторів окремішників-вискочок, ні чумацьких величезних садиб, а все таке скромне, покірне і дисциплінова­не. Сьогоднішні кріпаки, хоч і наріка­ють на пана, проте не хочуть жити без пана, вони хочуть доброго пана. Чомусь робота в цих поселеннях ніколи не су­проводжувалася жартами: було страш­но шкода цих людей, і так і хотілося, як справжнім народникам, закликати до скинення самодержця із престолу.

Соціологічна група заїхала до кіль­кох корпунктів, забрала матеріали і, зробивши гак, повернула на південний схід, на Полтавщину.

Вже вечоріло, коли вони приїхали до колишнього козацького села Халимони і розмістилися в сільському клубі.

Усі вкрай стомилися, однак ніхто не наважився здійснити святотатство, сказавши: «Я йду спати!» Адже не від­значити початок польового сезону — це просто гріх. Відзначали цю подію за­вжди так, наче це було останнє «поле» у їхньому житті: з розмахом, зі смаком. Усі вітали одне одного зі звільненням від «сімейного іга». Шеф натхненно ви­конував ритуальний вірш, в якому сло­ва «И свобода нас встретит радостно у входа» промовлялися хором, навстоячки і з повними чарками. Пили хто скільки міг, орієнтуючись на свою печінку і го­лову. Пили багато, позбувшись гальмів­них питань: «А як я доберуся додому?», «А що скаже чоловік?», «А як побачать діти?» Пили так, щоб забути трикля­те життя зі щоденними думками «А де взяти гроші?», «А як зекономити собі на новий бюстгальтер?», «Як прогодувати сім’ю?». Марго, щоправда, про всяк ви­падок не зловживала алкоголем. Хоч вона знала, що її «вагітність» — це лише хвороблива уява, а все ж таки зменши­ла вдвоє свою норму. Стан був не такий кайфовий, як хотілося, проте вона за­спокоювала себе тим, що з бодуна буде легше виходити. Але вона достатньо випила, щоб сміливо дивитися в очі Ан­диберу і відкрито спостерігати за ним. Він пив багато, а не п’янів. Характер­ник, — відзначила про себе Марго. Вона намагалася вловити в його очах те, що бачила в степу, будучи вагітною. Однак він дивився на неї скляними очима. Це її заспокоїло: значить, усе те їй привиді­лося, і не було в неї з ним ніякого шале­ного кохання, і значить, вона не вагіт­на, і отже, вона нікому не зраджувала, в такому разі її ідеальний шлюб справді є ідеальним, тож найголовніше, що діти не постраждають.

Шеф затягнув улюблену народну піс­ню Марго «Ой там, на горі, ой там, на крутій, ой там сиділа пара й голубів». Вася затрясся в риданнях. Він не міг без сліз слухати цю пісню. «Ой вони сиділи, цілувалися, одними й крильми обніма­лися». Дует Марго із шефом був потряс­ний. Марго віртуозно «виводила», а шеф тримав баси. «Де взявся стрілець, стрі­лець-молодець, він голуба вбив, голубку прибив...».

— Як він посмів, негідник! — озвався Андибер. І всі поглянули на нього.

Андибер сміявся. Його сміх приму­сив усіх завмерти. Так сміється шаман, стрибаючи наколо священного вогню. Так сміється жрець, принісши богу кри­ваву жертву.

— Ну ти, Андибере, чистий характер­ник! — пробелькотів шеф. І вирішив­ши розрядити ситуацію, почав схиляти Марго виконати улюблену пісню всього колективу «Голубая луна». Партію Тру­бача виконувала Марго, партію Мой­сєєва — шеф. Цей міні-спектакль у ви­конанні співробітників користувався шаленим успіхом у колективі. У шефа чудово виходила ще й балетна партія. По її завершенні, коли стихали бурхли­ві оплески,