Читати книгу - "Фармацевтична компанія "Чорнобривці"., Галіція Мідвест"

Хтось легенько постукав у двері. Либерті насилу розплющила очі. Дівчина спросоння намагалася пригадати, як вона опинилася на коврику у ванній, але памʼять відмовлялася кооперувати з її зусиллями. У двері знову постукали. Либерті підвелася з підлоги і одягла зверху сукні білий банний халат, який висів на гачку на дверях ванної. Вона навшпиньки підійшла до дверей свого готельного номеру і тихо запитала:
— Хто там? 
— Панно Бородай, до вас відвідувач, — відповів чоловічий голос з-за дверей. 
— Передайте йому, будь ласка, щоб зачекав у ресторані готелю, — відповіла з-за дверей Либерті. 
Прислуховуючись до звуку кроків, які віддалялися, дівчина повернулася до ванної кімнати і включила воду. «Це мені відгукнеться, але не має часу вовтузитися з сухими засобами гігієни», — подумала вона, стаючи під цівки теплої води. 
Освіживсь, дівчина вбралася у коротку квітчасту сукню на бретельках і, схопивши смартфона та сумочку, залишила свій номер. 
В ресторані готелю «Шотландець» Либерті побачила Містера Ругару, який сидів за столиком біля вікна, насолоджуючись чашкою чорної кави.
— Доброго ранку!, — бадьоро привіталася вона, наблизившись до Вовкулаки. 
— Доброго, як тобі спалося?
— Не знаю. Памʼятаю, що заснула на ліжку, але чомусь прокинулась у ванній кімнаті на килимку, — замислено сказала дівчина, потираючи чоло рукою. 
— Гм… буває. Снідати будеш? 
— Обмежуся кавою, бо мій шлунок досі перетравлює гаґґіс, — усміхнулася Либерті. 
Привітний офіціант приніс дівчині чашку капучіно. Трохи прийшовши до тями, дівчина вирішила замовити круасан з мигдалем. 
— Як пройшов твій вечір у компанії Доктора? — з цікавістю запитала вона у Ругару. 
— У спогадах про нашу першу зустріч. 
— Розповіси? 
— Можливо іншим разом. В нас мало часу. Ми вперше зустрілися під час урагану Катріна у Луїзіані. Тардіс, його космічний корабель, втрапив у вихор також. Згодом Доктор допомагав нам рятувати людей. 
Дівчина смакувала своїм круасаном і уважно слухала Ругару, жалкуючи, що той не може їй розповісти детальніше про таємничого Доктора. 
— Фестиваль починається сьогодні у шостій вечора, — раптом сказала вона, відправляючи до рота останні крихти випічки. 
— Так. Меріголд Макчур та тріо « Водяничів» його відкриватимуть. Я забронював нам місця в одній з веж Единбурзького замку. 
— Зачекай, але ж сцена розташована перед Замком. 
— Тому ми йдемо на екскурсію до замку, — змовницьки підморгнув їй Ругару. 
Дівчина похапцем допила своє капучіно. 
— Як ти почуваєшся? , — несподівано запитав Вовкулака. 
— Добре, на диво, добре. Я навіть забула про ті ліки, які мені Соломія дала. Окрім підвищеного апетиту і білих плям на шкірі жодних змін. І ще сила, я почуваюся наче сильнішою, — невпевнено додала вона, запитально поглянувши на Ругару. 
Той схвально кивнув головою. Либерті на мить здалося, що він щось від неї приховував, але вона швидко облишила цю думку знаючи, що дай вона шанс недовірі, як та водночас чорною хмарою накриє її розум і зруйнує будь-які залишки спокою.
Дівчина розрахувалася за каву та круасан і вони вирушили до Единбурзького замку. 
Вулиці Единбургу вирували бадьорою енергією кольрового, галасливого натовпу музичних фанатів з усіх куточків мітологічних світів. Кожна вулиця була прикрашена гірляндами з живих квітів, світловими інсталяціями, музичними фонтанами, струмені яких били в такт голосним звукам бравурних маршів, виконаним на високогірних волинках. На одній з площ зібрався натовп, який тягнув на шворках велетенське, повітряне Лохнеське Чудовисько. 
— Чи вони взагалі існують? — спитала Либерті Вовкулаку, намагаючись краще роздивитися надувне страховидло з Лох Нессу. 
— Думаю, існують.
— То чому ніхто їх ніколи не бачив? 
— Тому що вони… — Ругару намагався знайти логічне пояснення — інтроверти! 
Либерті дзвінко розсміялася. 
— Деяких істот важко відрізнити від людей, — зауважила дівчина. 
— Тому що наші світи - реальний та вигаданий переплітаються, — відповів Ругару, — казкові істоти навчилися мімікрувати під людей, щоб останні не засмучувалися, що реальність не відповідає їх уяві, — саркастично відповів Ругару. 
— Безумовно,  що людям не хотілося б зранку, дорогою на роботу якесь триголове чудовисько чи перевертня! 
— Погоджуюся, — усміхнувся Вовкулака, подумавши, що зустріти голодного перевертня вранці, то є дуже погана прикмета. 
Вони бадьорою ходою наблизились до славетного Единбурзького замку. Навпроти палацу, у спеціально відведеному місці було заведено сучасну сцену, оснащену десятками новітніх прожекторів, динаміків, мікрофонів та гучномовців, щоб 
спраглі до музики відвідувачі заходу могли насолоджуватися грандіозним музичним дійством і милуватися вражаючою величністю стін історичної архітектурної споруди.
Отримавши карту території замку на вході, Либерті спитала продавчиню квитків, чи не має екскурсії мовою Землі предків. Та відповіла, що є, і допомогла з налаштуваннями аудіо екскурсії. 
— На жаль, фестиваль вплине на наші робочі години. Ми сьогодні зачинятимемося на дві години раніше, — урочисто повідомила жінка.
Ввічливий Ругару запевнив її, що вони мають достатньо часу подивитися на те, що їх цікавить. 
З висоти замку відкривалися неймовірні краєвиди на старе місто. Ругару виявляв цікавість до історії замку натомість, Либерті, заколисана на звуками рідної мови у навушниках ловила витрішки, з цікавістю розглядаючи чисельних барвистих відвідувачів, намагаючись вгадати, хто з них людина, а хто казкова істота у машкарі людської подоби. 
Вовкулака та Либерті зайшли до музею на території замку. Вони неквапливо пройшлися поміж експонатів, які оспівували військову славу шотландських горян. Містер Ругару справляв враження людини, яка надзвичайно уважна до кожної деталі. Він наближався до старовинних предметів зі справжньою обережністю, ніби торкаючись минулого через простір і час. Хоча, насправді, уважний Вовкулака шукав місця, де можна було непомітно сховатися і почекати поки музей зачиниться. Він вже побачив сходи, що вели назовні музею, зрозумівши, що двері можна відчинити тільки зсередини. Тому їм залишилося тільки дочекатися початку  фестивалю, переховуючись у закапелках музею. 
Пара наблизилась до дисплею відомої картини Роберта Гіббса «Тонка червона лінія», яка розповідала історію перемоги нечисленних горян над злиденною навалою під час Кримської війни 1853-1856 років. 
— Ось тут, — прошепотів їй на вухо Вовкулака і показав рукою на нішу, яку він запримітив за картиною, закриту масивними темними шторами. 
— Дочекаємося, поки у залі стане менше відвідувачів. Я відволічу охоронця, а ти тим часом непомітно зайди за картину і сховайся за шторами. 
Либерті схвально кивнула головою. 
Ругару наблизився до працівника музею і з захопленням почав розповідати йому про якийсь експонат. Як тільки залу покинула остання відвідувачка, Либерті зіщулившись, вʼюном опинилася за картиною і, безшумно відхиливши важку портʼєру, заховалася у куті ніші, закривши за собою щільну штору. 
Принишкла, вона почала навіть дрімати у темряві затишного укриття. 
— Пссст, — почула Либерті і розплющила очі. Ругару вовтузився у іншому куті під стіною, намагаючись зручніше вмоститися на підлозі. 
— Ото вже причепа, — буркотів Вовкулака. 
— Хто? — не зрозуміла спросоння дівчина. 
— Та ж той охоронець! Довелося використати трохи магії, щоб заплутати сліди. Перевертень нарешті знайшов зручне положення для свого тіла, витягнувши довгі ноги у стильних лакованих туфлях. 
— А як же магічні відслідковувачі? Вони ж усюди — сполохано спитала Галя. 
— Та то базова версія, — мугикнув Ругару, позіхнувши, — Марі Лаво на таких тестувала свою вправність. Не хвилюйся, вони стару, комплексну магію не вловлюють. 
— А що ти з ним зробив?, — у голосі Либерті прозвучала погана прихована підозра. 
— Що?, — вишкірився Ругару, — та ні. Він вже про нас забув і поспішає додому, назустріч своїм потаємним бажанням. 
— А які в нього потаємні бажання? 
— Випити пляшечку холодного шотландського елю і дочитати книгу про історію створення тартану, — насмішкувато сказав Вовкулака. 
Либерті на секунду замислилася.
— А в тебе ще залишилося трохи магії?, — ніяково спитала вона. 
— Ругару дістав темно-зеленого каламарчика з кишені піджака. І відкрутивши корка, зазирнув у середину. Ще трохи є. 
— Я б хотіла… — невпевнено почала дівчина. Ругару підніс до неї каламарчика. Либерті інстинктивно витягнула руку і, не доказавши вголос своє потаємне бажання, побачила,  як на долоні зʼявилася невелика скибка житнього хліба з прозорим шматочком сала. 
— Чудо!, — захоплено сказала здивована дівчина і вже зібралася вкусити канапку, але з ввічливості запропонувала поділитися з Вовкулакою. 
Той любʼязно відмовився і потрусивши порожнього каламарчика, дістав пачку картопляних чипсів з кишені. 
— Перекусили, а тепер відпочинемо, — вечір буде насиченим подіями, запропонував Вовкулака, заплющуючи очі.
Либерті повільно смакувала останній шматочок хліба з салом, тепло згадуючи Соломію та їх бенкет у кафе «Галушка». Ругару вже тихо сопів і вона також притулилася головою до стіни, стуливши повіки.