Читати книгу - "Україна — не Росія"

Вибір гендиректора на таке важливе підприємство в СРСР завжди був дуже довгою процедурою. Спочатку я аж ніяк не бачив себе на цьому місці — хоча б тому, що не було такої традиції призначати на директорську посаду людей із КБ. Коли ж моя кандидатура все-таки почала обговорюватися, з’ясувалося, що Уткін не хоче мене відпускати, у нього були відносно мене якісь інші наміри. А на посаду генерального директора він просував свою кандидатуру. Зрештою, кандидатур виявилося кілька, і на розглядини стали приїжджати найвищі особи — міністр загального машинобудування Бакланов (він замінив Афанасьєва, про якого я розповідав вище), куратор оборонної промисловості ЦК КПРС Строганов, секретар ЦК компартії України і куратор оборонних підприємств України Крючков, перший секретар Дніпропетровського обкому Бойко. Макаров їм усім сказав, що директором повинен бути я. Макарова поважали, і його думка мала вагу. Але ЦК КПУ виступив категорично проти мого призначення. Справа пояснювалася просто: Уткін був членом ЦК КПРС. Цілком достатня причина, щоб республіканський партапарат прийняв його точку зору. Все повинно було визначатися на розширеному парткомі «Південмашу». На ці збори прибуло кілька партійних функціонерів з Москви і Києва з метою направити обговорення в «потрібне русло». Прорвати «партійну блокаду» удалося завдяки підтримці Олега Дмитровича Бакланова (до речі, харків’янина родом) — може, тому, що він був не тільки міністром, але і таким же членом ЦК КПРС, як Угкін. Переважна більшість проголосувала за мене. Так восени 1986 року я став генеральним директором «ВО Південний машинобудівний завод імені Л. І. Брежнєва».

Мати не дожила до мого призначення якісь тижні, вона померла, як я вже говорив, у липні 1986 року. Я знаю, вона б раділа такій новині — вона завжди переживала за мене, але сприйняла б її спокійно. Вона не раз говорила: ну, виходить, така планида. Крім того, вона побачила б у цьому ще одне підтвердження того заклику до дії, який прищеплювала мені в дитинстві: треба учитися, Льоня, і всього досягнеш. Чим довше я живу, тим мудрішим здається мені таке ставлення до життя. По-перше, планида — вона своя для кожної людини і кожної справи. А по-друге, планида планидою, тільки учитися все одно треба. Причому, все життя.

У високих сферах явно продовжувалася якась інтрига, тому що КБ і завод раптом з незрозумілих причин об’єднують і роблять Уткіна генеральним директором і генеральним конструктором об’єднання. Продовжуючи бути генеральним директором «Південмашу», в об’єднанні я — перший заступник Уткіна. У мене не було б проти цього жодних заперечень, але справа в тім, що завод і КБ живуть певного мірою на різних швидкостях. «Південмаш», зауважу в дужках, робить не тільки ракети, у нього є ще і велике тракторне виробництво, є окреме цивільне виробництво. Інтереси крупносерійного заводу, що виконує державний план і звітує перед Держпланом СРСР, можуть не збігатися (вірніше, не можуть повністю збігатися) з інтересами КБ, яке фінансується з бюджету і має інше завдання — займатися розробками, виготовляти експериментальні конструкції і зразки. Вони повинні взаємодіяти в режимі співпраці, як і було завжди, їх не можна зшивати, перетворюючи в сіамських близнюків з єдиною системою кровообігу. Я і донині вважаю, що це було не виробниче, а політичне об’єднання. Не випадково в незалежній Україні КБ і завод знову стали самостійні. Ну, а тоді в нас з Уткіним мимоволі почалися непорозуміння на грунті нестиковки інтересів двох підприємств. Але, ще раз повторюю, в цьому не було нічого особистого. Ми з Володимиром Федоровичем залишилися друзями і після того, як його перевели в 1990 році до Москви. Там він останні 10 років свого життя очолював славнозвісний серед ракетників інститут ЦНДІМАШ «Росавіакосмосу». До речі, він був дійсним членом Академій наук і Росії, і України. Коли Уткін помер у лютому 2000 року, я приїздив до Москви віддати йому останню шану.

Як стало відомо, через якісь місяці після мого затвердження гендиректором «Південмашу», у партійні (і не тільки партійні) органи почали надходити «тєлєгі» на «українського буржуазного націоналіста Кучму». В них говорилося, що мені не можна довіряти питання, пов’язані з обороною країни. Наскільки я розумію, доповіді в ЦК і «закладування» у КДБ особливо зачастішали в 1989 році, одночасно із сплеском суто виробничих розбіжностей між заводом і конструкторським бюро. Хтось із КБ намагався здобути перемогу в цій суперечці добрим старим способом. На якійсь стадії мої «доброзичливці» домоглися того, що одну з їх «тєлєг» прикрасила резолюція Горбачова: обміркувати використання директора Кучми на іншій роботі. Розібратися в купі обвинувачень було доручено Леву Миколайовичу Зайкову, що до цього часу вже став членом Політбюро ЦК КПРС і курирував оборонку. Зайков сам не захотів у все це влазити, спустив у союзні «компетентні органи», а ті надіслали велику серйозну комісію. В інші часи все могло скінчитися для мене сумно, але в тому і справа, що часи були вже інші, так що вийшло багато галасу даремно.

До речі, донощики, що називається, забігали вперед: мені аж ніяк не здається, що вже в той час, наприкінці 80-х, я був цілком національно-свідомою людиною. (По-російськи «национально-сознательный» — не зовсім те ж саме, що по-українськи «національно-свідомий», трохи менш точно, а точніше не перекладається; от і судіть, для кого це поняття було актуальніше.) Але я йшов до національної свідомості. В ці роки почали з’являтися — спершу боязко, але чим далі, тим сміливіше — публікації про замовчані сторінки нашого минулого і вчора ще утаємничена література, що ходила у самвидаві. Стали перевидаватися книги, що формально не були під забороною, але давно перетворилися на бібліографічну рідкість. Жваво згадую, з яким хвилюванням я прочитав написаний під час війни вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Мені раптом здалося, що я вчитель: читаю учням цей вірш і намагаюся читати так, щоб у мене не перехопило горло і я зміг би дочитати його до кінця:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води,

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну.

Вроду її, вічно живу і нову

І мову її солов’їну...

Для нас вона в світі єдина, одна

В просторів солодкому чарі.

Вона у зірках, і у вербах вона

І