Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

психоаналіз формує установку ці несвідомі передумови зробити свідомими, що дає змогу позбавитися колоніальної симптоматики. Однак імперська політика послідовно витісняла психоаналіз з національного простору в XX ст. Адже симптоматичні дії з допомогою психоаналізу можна прочитати знаками не лише минулої, а й майбутньої долі національного характеру, який почав би рахуватися з психологією несвідомого і нарощувати власну свідомість. Тому С. Павличко епоху сучасного національного відродження правомірно пов’язала з психоаналітичною революцією в Україні[1212]. Оскільки симптоми є продуктами неусвідомлених процесів, у яких головну роль відіграють пригнічені, витіснені потяги і бажання, потрібно вивести їх на світло свідомості, виокремивши серед провідної колоніальної симптоматики спільний знаменник, якою стала театралізація в її чоловічому та жіночому варіантах.

Театралізація як колоніальний невротизм

Театралізація — характерне явище невротизму колоніального періоду. «Невротизм і театр, — як зазначає сучасний російський психоаналітик А. Щеголєв, — …відносяться одне до одного як зміст і форма невротичного існування»[1213]. Оскільки сутність актора бути одним, а видавати себе за іншого, то письменник перехідного періоду, як ніколи, почуває себе актором, він прагне встигнути вписатися в дух часу, заволодіти накинутими ззовні постмодерними цінностями, в яких часто немає внутрішньої потреби. На основі невіднайденості власного обличчя і бажання встигнути зайняти місце безвідносно до духовної потреби виникає театроцентрична тенденція в літературі періоду так званої театралізованої незалежності, що пронизує всю перехідну українську культуру.

Театралізація починається з маскування. Маска потрібна для того, щоб приховати живе обличчя («Щоб не так гостро цілили в душу, — як пише Ю. Андрухович, — одягни їй дурня броню панцерну»). Річ також у тім, що штучне обличчя попередньої епохи розпалося на уламки, а перехідна епоха не має нового обличчя. Маска потрібна на певний час, поки не буде визначено нові параметри індивідуального і національного буття, поки не сформується світоглядна основа незалежного існування.

Бубабісти, а найяскравіше проза Ю. Андруховича, підсумовують семантику українського колоніального способу виживання, започатковану І. Котляревським, згідно з якою в імперському світі можна вижити, ставши лицедієм.

Сучасні психоаналітики (О. Манноні, А. Щеголєв та ін.), аналізуючи психічні причини театру, виявлять джерелом його виникнення індивідуальну невротичну потребу в театралізації. На невротичній основі виникає театр суспільний (наприклад, політичний або безпосередньо сценічне мистецтво як соціальна проекція внутрішнього театру). Невротична театралізація є закономірним явищем української антиколоніальної літератури, оскільки розбіжності глибинного національного світовідчуття на основі релігійної традиції і протилежного до нього імперського світоуявлення створюють простір для імітаційного існування, простір маскування відповідно до обігрування чужорідного офіційного світоуявлення.

Театралізація в особливо пригнічених умовах культивує фальшивого письменника, що неусвідомлено бунтує проти психологізму, будучи нездатним до психологічного самоаналізу, що сталося у 20-ті й 70-ті роки XX ст. Однак маскування у перехідній постколоніальній епосі на відміну від маскування у колоніальній епосі мало би служити не виживанню, а особистісному становленню, особистісному переформуванню. Тому театралізація як тимчасове явище набирає перспективної тенденції лише тоді, коли поряд з маскою відбуватиметься відторгнення численних колоніальних масок і формуватиметься конструктивна пропозиція нового обличчя епохи, нової концепції національної людини і національного світу. Театралізація, яка хронічно продовжується і стає самоціллю, втілює невротичність, що скочується у психотичність. Національний театралізований психоз нині пронизує все суспільство. Пожертвувати своїм ідивідуальним людським обличчям на догоду соціальній масці — логічний шлях конформіста, однак антиконформіст, страждаючи від соціальної маски як форми несвободи, не приймає внутрішню зраду себе, а тому шукає форму, яка б втілила його незалежну, сутнісну позицію, значущий духовний індивідуалізм.

Становлення через маску, пошук ролі-маски, що відповідає перехідній епосі, є характерними ознаками творчості вісімдесятників — Ю. Андруховича, Б. Жолдака, О. Забужко, О. Ульяненка та ін. Аналіз естетичного і психологічного смислу театралізації допомагає пізнати пошуковий характер перехідної епохи в Україні. Адже, відреагувавши на перехідні обставини маскуванням, творча особистість, не ототожнюючись чи ототожнюючись з маскою, виявляє себе такою, що очистилася від тоталітаризму як неорганічного їй способу буття, ставши водночас вільнішою від нових масок, або такою, що визнає тоталітаризм як органічну для себе ситуацію існування. Істинне призначення маски, як слушно зауважує А. Щеголєв, «бути за маскою», дошукуватися таємного смислу живого національного обличчя, внутрішньої можливості свободи, закладеної у творчій особистості. Тобто гамлетівське питання «Бути чи не бути? Що благородніше?», гостро поставлене у творчості вісімдесятників, стало у наш час перед усією українською літературою, котра підсумовує колоніальну спадщину. Тому українська література перехідного періоду усвідомлює власний інстинкт театралізації як вироблений у колоніальних кризових умовах інстинкт психологічного самозбереження, який забезпечував їй хронічну відразу до мертвої імперської маски[1214]. Але на сучасному порубіжжі виявляється кризова проблема театралізації, адже вона у своїй сутності є низьким способом самовираження, залежним від колоніалізму. Театралізація як шлях самозбереження і самопізнання має межу — спокусу естетизації, що зумовлює продукування інфантильного донжуанівського психотипу і множинної жіночої особистості, тобто особистості з шизоїдним (розщепленим) Его — отже, продукування фальшивої мужності і фальшивої жіночості.

Колоніальна симптоматика маскування, поєднуючись з імперським постмодернізмом, стає психологічно загрозливою для українського несвідомого суб’єкта. Адже постмодернізм супроводжується розпадом індивідуального й національного характерів, політично спрямованою шизоїдністю. Значущий в національному світі індивідуалізм передбачає цілісне, інтегроване Его. Психологічною основою формування цілісної національної особистості, як було сказано, є психологічно-духовний синтез батьківського і материнського кодів, а відповідно — чоловічого і жіночого як природної основи некровного еросу. Мужність і жіночість — психологічні символи двох світів, які виявляються в ціннісних орієнтаціях чоловічих і жіночих творчих сублімацій. На основі психоаналітичного розуміння бісексуальності, або міфологічного розуміння андрогінності (особистість як духовно андрогінна сутність), можна означити «драматургію» творчості (незалежно від жанру) як зустріч жіночого і чоловічого начал в глибині особистості і їх психологічно-духовне поєднання. Руйнація тоталітарно-патріархальної імперської суспільної структури наприкінці XX ст. органічно супроводжується вивільненням пригніченого колоніального суб’єкта, віддзеркаленням чого стає активізація національної статевої структури, що виражає потребу нового формування особистості, відображену в прозі О. Ульяненка, О. Забужко, Є. Кононенко, Г. Тарасюк, Г. Пагутяк та ін.

Театралізація як невротизація органічно пов’язана зі статевою проблемою особистості, адже їй підлягає лише та конфліктна ситуація, яка виявляє проблематику статі. Перехідний (невротичний) період активізує стать, статеву проблему особистості так само, як на минулому порубіжжі. У психологічному розумінні, якщо б людина була стовідсотковим чоловіком або стовідсотковою жінкою, то внутрішній невротичний театр не мав би основи для свого існування, але внутрішня двостатевість (бісексуальність) первісно сформована в онтогенезі на основі генетичного коду — інтроекції батьківського і материнського об’єктів, що обумовлює внутрішній театр особистості: «Театр є взаємодією чоловічого і жіночого начал, це слушно як для суспільного театру, так і для внутрішнього театру особистості»[1215]. Невипадково виникають на сучасному порубіжжі і такі яскраві опозиції в українському політичному театрі, що символічно розігруються у значущих для державницького вибору структурах: «В. Ющенко — В. Янукович»