Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Характерною тенденцією творчості на сучасному порубіжжі стала різка поляризація чоловічого і жіночого начал, що зумовлює формування двох таборів і є основою постколоніальної «драматургії», як чоловічого і жіночого монологічного (нарцистичного) театрів, які змагаються між собою, опонують одне одному без бажання почути одне одного. З цього приводу, аналізуючи літературну ситуацію наприкінці XX ст., С. Павличко писала: «Якщо порівняти твори чоловіків і жінок, то дисбаланс зображень і уявлень одне про одного і взаємне невдоволення одне одним видаються очевидними. Більше того, можна сказати, що в українській літературі вже декілька років точиться невидима з першого погляду боротьба або війна статей»[1216].

З естетикою імперського суб’єкта кризової епохи співвідноситься сексуальність як «одна із найзначущіших для нього цінностей життя, власне чоловіче „щастя“»[1217]. Тому кризова епоха — це час, з якого виганяється духовна мужність і любовна естетика внаслідок активізації імперського дискурсу сексуальності. У перехідний період, коли триває боротьба за виживання ослабленого імперського суб’єкта й активізованого національного суб’єкта, замість безпосереднього, душевного прояву жіночості формується театралізований, демонстративний прояв сексуальності у феміністичному письмі, що віддзеркалює нарцистичну «драматургію» статево маркованого письма.

Жінку зі спотвореною жіночістю А. Щеголєв правомірно називає фальшивою жінкою. Відповідно чоловіка зі спотвореною мужністю можна назвати фальшивим чоловіком. Істинна сутність мужності — чоловічості (духу) і жіночості (душі) — є духовно-душевною, вона знаходить себе і в природному (сексуальному), і в пересотвореному, трансформованому стані на основі батьківсько-материнського коду. Духовна жіночість, передбачаючи інтроективну структуру з центрованим батьківським кодом і маргіналізованим материнським, визначається передусім самовіддачею і любов’ю, духовна мужність, передбачаючи однакову інтроектовану структуру, тобто як центроване батьківське етичне начало та підкорене йому материнське лібідозне, визначається відповідно до чоловічої семантики — законом і логосом. Але мужність, щоб стати глибинно творчою, має бути «запліднена» жіночістю, і навпаки. Однак фальшивий чоловік і фальшива жінка, що в онтогенезі інтроектували конфліктуючі батьківський і материнський образи, перверсивно формують літературну свідомість перехідного періоду як маргінальну. Дослідження жінки перехідного періоду, а саме гіперсексуальної жінки (творчість О. Забужко, Г. Тарасюк, Є. Кононенко та ін.), сигналізують, що активізована жіноча сексуальність та інтелектуальність, які явно відгонять маскулінністю, закономірно прямують до перверсивної бісексуальності. В українську літературу невипадково вперше для усвідомлення активно вводиться дискурс жіночої гомосексуальності (С. Павличко, О. Забужко). Психоаналіз виявляє в лесбіянстві жіночу несформовану особистість. Адже прихований гомосексуалізм присутній в інтимній сфері будь-якої недосформованої особистості. В інтелектуальної жінки гомосексуалізм виражений більш рельєфно[1218].

Явний елемент невротичності й істеричності (тобто як неможливості віднайти відповідну своєму світовідчуттю форму соціального існування) визначає сутність чоловічого і жіночого письма перехідного періоду, що оголює хворобливість творчих душ, спраглих до самореалізацїї (гіпертрофований егоцентризм, нарцисизм, манії, фобії переслідування у творах Ю. Андруховича, В. Цибулька, О. Ірванця, О. Ульяненка та ін.). Криза жіночості і криза мужності як духовно-психологічних сутностей асоціативно нагадує 20-ті роки XX ст., коли відбувався психологічний злам у цілого літературного покоління. Злам несвідомого себе П. Тичини, як зазначає О. Забужко, почався не з «Партія веде», а у віршах перед 1920-м — «прощанням зі Скорбною Матір’ю», «пренепорочною Марією-Україною» — і привітанням натомість «жони відважної, діви гріховної», «нагої — без одежі, без прикрас», котра на запитання «чия ж ти така?» відповідає з соромітним усміхом: «усіх, твоя»[1219]. Такий злам українського романтика відбувається несвідомо, тоді, коли він переймає імперські цінності агресивної сексуальності на основі ерогенної заздрості до потужного імперського суб’єкта. У результаті перехідна епоха маргіналізує розуміння вищого призначення національної творчості. А саме втрачається розуміння того, що творчість — не мета, не самоціль, а шлях, що веде до виходу із фальшивого і неповноцінного існування до істинної національної мужності (жіночості) як свідомого процесу творчості національного характеру. «Не можна робити творчість самоціллю, стверджувати себе у творчості, потрібно стверджувати творчість в собі і, віддаючись справі перетворення, не втрачати інстинкту духовного самозбереження»[1220], — зазначає А. Щеголєв. Адже творчість у її вищому розумінні передбачає єдність, цілісність особистості на основі духовно-психологічної єдності батьківства і материнства, мужності і жіночості. Перехідний період закінчується тоді, коли приходять у суспільство нової якості цілісні творчі особистості, які успішно подолали едіпів комплекс і є здатними створити незалежний поколіннєвий світогляд, перспективний в національно-соціальному та релігійно-духовному розвитку.

Розуміння особистості через проблематику статі пов’язується з кризою, яку переживає не лише український, а європейський світ загалом. Тому ця проблематика на нинішній стадії пов’язана з усвідомленням розщепленого національного чоловічо-жіночого еросу. На цю кризову розщепленість звертає увагу Г. Грабович, розглядаючи творчість Т. Шевченка, який, на його думку, поетично виявив «розчахнутий надвоє» проклятий український світ, «світ фіксованої асиметрії, без жодної надії на примирення», що перекриває перспективу національному світу: «Прокляття цього світу полягає в непримиренній суперечності чоловічої та жіночої сторін, в неможливості їх об’єднання для дальшого продовження роду й розвитку»[1221]. Оцінюючи українську ситуацію з погляду статевої проблеми особистості на останньому рубежі XX ст., О. Забужко зазначає: «Українська культура в цілому сьогодні визначає себе — як пост-колоніальну. Українська культура всередині себе, в своїй гендерній структурі, й далі залишається — колоніальною»[1222]. Невротичний театр особистості («драматургія» чоловічого і жіночого) перебуває всередині творчої особистості нашого порубіжжя, яка носить її в собі й символічно проектує у творчість та аналітику. В такому розумінні можна застосовувати для розбудови психоісторії літератури поняття «внутрішній театр особистості», що є головною ознакою психопорубіжжя, виявляючи провідну чоловічу і жіночу національно-колоніальну симптоматику. Епоха театралізованого колоніального маскування завершується, що передбачає епоху самоусвідомлення. У зв’язку з цим вихід книги Г. Грабовича «Тексти і маски» (2005), у якій порушено проблематику маскувань, можна вважати символічним текстом, що також актуалізує новий виток розвитку. «Посутньо особистісне є водночас чимось украй універсальним, — правомірно стверджує Г. Грабович, — і проявляється воно у центральності й популярності автобіографічного моменту для новітньої літератури. Автобіографізм також визначає… чи не найскладнішу психологічну та онтологічну зав’язку в усякій творчості взагалі й у літературній зокрема. Бо перед кожним письменником самоаналіз ставить фундаментальне питання: а хто це пише? Або ще гостріше й моторошніше: а хто є цей я, що пише?»[1223].

Чоловічий внутрішній театр особистості 

Блазнюючий симптом, або донжуанівська імітація вибору

Випадок О. Гончара 40-х років як романтизований мілітаристський похід «банди братів», або героїв-прапороносців, відкрив дорогу українській маргінальності. У серйозному соцреалістичному епосі українського маргінала представляв замаскований інфантильний донжуанівський психотип, який у дзеркалі власного бажання бачив тінь Командора як тінь Сталіна. Після сталінського соцреалізму почалася Ера веселої пустоти, яку формувало декілька поколіннєвих «банд братів». Закономірно, що оновлене донжуанство знову з’явилося у кінці 80-х років і проявилося протягом 90-х як виразний колоніальний симптом.

Блазнювання, як було виявлено, є характерним маскуванням відсутнього світогляду,