Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

На становленні донжуанівського характеру позначається активізація материнського коду як інстинкту життя і втрачений моральний закон. Психоаналіз трактує донжуанство через розщеплення Его внаслідок того, що об’єктні любовні ідентифікації стають надто багаточисельними. Інтроекція любовного об’єкта, як відомо, є особливо важливою для тлумачення характеру в теорії Фройда, адже чоловічий характер втілює історію виборів любовних об’єктів, які залишають на рівні неусвідомленого численні сліди різних жіночих характерів. Коли Я здійснює багаточисельний перебір і не здатне до єдиної любові, воно несе в собі окремі розрізнені ідентифікації, між якими з’являється внутрішній конфлікт, на них розпадається дезінтегроване Я. Тому імперський суб’єкт, несвідомо моделюючи спокусу для національного суб’єкта, активізує проституцію. Е. Гемінгуей, аналізуючи психологічну здатність до творчості, звертав увагу, що чоловік може стати повноцінним письменником, пізнавши, що таке бідність, війна (як психічне страждання і випробування) і що таке любов до жінки. Психологічний Дон Жуан не знає, що таке любов до жінки (некровної, як мати або донька), яка б виразила його універсальне бажання, а тому ця жінка у нього розмножується на нескінченний ряд, що спричинює втрату ядра особистості, унеможливлює духовну мужність і світоглядне формування. Імперська сексуалізація національних моделей буття у сучасному суспільстві спрямована на знецінення любові, що негативно впливає на становлення жіночого і чоловічого характерів української нації, в якій генетично закладена ціннісна перевага любові над сексуальністю. Характерно, що розмножений український донжуанівський тип формував епоху сталінізму.

Театралізована тенденція, що спустошує духовні цінності, виявляє несвідому ностальгію за соціальною владою донжуанівського психотипу. Так, блазнююча поезія, сповнена неусвідомленої ностальгії за тоталітаризмом, що ілюструє книга В. Цибулька «Майн кайф» (2000), на основі одержимої романтики моделює профашистський симптом.

Фіксація на орально-садистській стадії онтогенезу, що стимулює жадність і ненаситність донжуанівської настанови, у час тоталітаризму продукувала успішний соціальний психотип, якого виховала імперська комунівська реальність. Бажання мати все визначало сутність монструозного чоловіка тоталітарних часів. До образу такого чоловіка відсилає оповідання Г. Тарасюк «Я живу з монстром» (1993). Головна героїня нагадує народну героїню, лукаву і простодушну, як у Марка Вовчка. Вона щиросердно розповідає про свою жіночу долю з чоловіком, який за радянської влади правив у селі як голова колгоспу, а вона була однією божевільно закоханою серед його численних коханок. Цей чоловік після соціальної перебудови втратив усе, що мав, зокрема й розум, тому про свої бажання говорить оголено і прямо: «Відколи його розбив параліч, він ще більше помішався, як тепер кажуть по-культурному, на сексі. Отак вибалушиться на мене і каже нахабно: „Я одружений на всіх жінках, і всіх їх я…“. І вживає сороміцьке слово. Самі знаєте яке. А я мовчу та тихенько, в собі, посміююсь. І думаю, що то так було колись. Було, чоловіче, та загуло. Тоді він був кум королю і сват міністру. І не було на нього ні управ, ні законів. „Я сам собі указ! — казав. — А закон мій — во! — на мужиків! — І показував кулачисько. — А на бабів — о!“ — І ляскав себе по матні»[1224]. Український «Дон Жуан», стаючи «Командором», проявляє якості психологічного монстра, який прагне до встановлення аморального порядку в державі («А треба, щоб народ боявся. Коли не Бога, то власті. Тоді буде толк. І порядок»[1225]). Символічно, що пророцтво тоталітаризму на основі донжуанівського інфантильного психотипу й прозвучало на минулому порубіжжі у драмі Лесі Українки «Камінний господар». Логічно, що у стані «депресивної» нудьги, коли цей монстр потрапляє у перехідний період, що має завершитися формуванням національної аристократичної державності, він починає «вар’ювати» і вимагати відновлення «Радянського Союзу і терору. І то негайно, доки не пізно»[1226]. Цей донжуанівський психотип з тінню диктатора виринає у творчості всіх українських блазнів, починаючи з бубабістів і їх послідовників.

Інфантилізацію мужності в українських вісімдесятників виявляє і те, як вони «легко й безжурно могли знущатися над тим, що ще було болючим досвідом (а, значить, долею) попередників»[1227]. Наприклад, О. Ірванець блазнює на матриці поетичного тексту В. Сосюри «Любіть Україну», створюючи садоавангардистський антитекст «Любіть!..»[1228]. Символічне матеревбивство супроводжується агресивним антипсихологізмом так само, як це було у 20-ті роки XX ст. Ю. Андрухович починав як реаліст, подаючи добірку оповідань «Зліва, де серце» у журналі «Прапор» (1989), однак через відстороненість від глибинного психологічного самоаналізу, без якого немає потужного усвідомлення принципу реальності, його недосформоване Его здрейфувало до бубабізму як театралізованого лицедійства, ідеологом якого обрано М. Бахтіна. В апології рекреаційного карнавалу М. Бахтін поставив те, що було характерно для епохи більшовизму — боротьбу з усвідомленістю. Тому, на його думку, «народні свята дураків», за висловом І. Смирнова, несли ідею істинної свободи. Бахтін «спроектував на ренесансну епоху сучасну йому ментальність і таким чином легітимізував останню як закорінену в історії»[1229], а бубабісти та їх послідовники прийняли бахтінську карнавальну концепцію без критичного аналізу. Інтровертований бахтінський карнавалізм сформулював постмодерністську установку «на неможливість найти ніяке „я“»[1230]. Комічна олігофренія (на зразок Вєрки Сердючки), тобто ослаблена інтелектуальність, окреслила обриси української масової культури, коли для національного відродження найвищою цінністю мав стати аристократичний процес самоусвідомлення.

Бубабізм почався з осміяння психологізму і патріотизму. Тому вже у своєму першому романі «Рекреації» Ю. Андрухович згадує про Фройда, Юнга, Ломброзо, а образ диявола постає в образі психіатра Попеля, оскільки «задрочений» фройдизм тут зводиться до сексуальності[1231]. «Я зовсім не боюся Господа Бога, — писав Фройд, іронізуючи над собою. — …Я ніколи не робив нічого ганебного і ніколи нікому не робив зла, але оскільки мені і не хотілося цього, то гордитися особливо нічим»[1232]. Український злий блазень не може повторити щось подібне.

Негативне тлумачення фройдизму переймає і літературознавство, симптоматичним проявом якого є дослідження М. Наєнка «Інтим письменницької праці» (2003), в якому про З. Фройда написано вульгарно й примітивно, а подача психології творчості праці зводиться до хтивих інтимів, за якими несвідомо виправдовується розпуста, аморальність тощо. Вводячи Лу Саломе як визначну особистість свого часу у контекст мужчин, М. Наєнко переймає імперську позицію російського дослідника Ю. Архипова із статті «Ця геніальна росіянка…» з його думкою про потенційну (сексуально-творчу) перевагу росіянки (а в її особі — імперії) над закомплексованими національними чоловіками. Подаючи «аскетичну» українську літературу у світлі цієї російської «ерогенності», Наєнко займає позицію такого суб’єкта, який несвідомо заздрить імперській перверсії: «В підневільній Україні письменники нерідко жертвували такими взаєминами, і це певною мірою збіднювало палітру їхніх художніх шукань,