BooksUkraine.com » Інше » Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури 📚 - Українською

Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

309
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури" автора Ніла Зборівська. Жанр книги: Інше. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 132 133 134 ... 179
Перейти на сторінку:
обмежувало їх у темах, мотивах чи й ідеях»[1233]. З такої несвідомої ерогенної заздрості до імперського сексуального суб’єкта і його необмеженої моральним законом перверсивності розпочали свої сексуальні одісеї вісімдесятники, ігноруючи пошук власного коду мужності. «Я — некерований вулкан на святі Воскресаючого X…!..»[1234] — таким постане постколоніальний поет, що театралізовано і бездумно демонструватиме невичерпну сексуальну українську потенцію. У результаті бубабісти стануть письменниками епохи першого розпаду Російської імперії, які осміюватимуть національних поетів-пророків. То був прихід у літературу таких блазнів, які вже не знають, що таке пророцтво, а тому архетип «кобзаря» на початку XXI ст. змішався з дешевою маскультурою[1235].

Хронічно не усвідомлюючи національних трагедій, сучасний письменник-«стилізатор» діє як перверсивний мазохіст — «заходжується розглядати попередні історичні жахіття як предмет насолоди»[1236]. Українське буття, на думку В. Медвідя, поставши перед сучасним письменником в його цілісності, вражає подієвою перевантаженістю, яку він не здатний опанувати з допомогою ігрової стилізації. Адже модус театральності, за якого відбувається неусвідомлена зміна масок, химерна буфонада, неодмінно веде до порожнечі — втрати сенсу і глибини індивідуального (національного) буття. За такої ситуації маска «стратила свою конотативну емблематику, стала зручним ерзацем безликих облич»[1237]. Це не та маска, якою користувався І. Котляревський, щоби віртуозно провести національне Его крізь імперську цензуру.

Блазнюючий (лицедійський) тотальний дискурс започаткували бубабісти, заснувавши 1985 р. у Львові літературне угруповання Бу-Ба-Бу[1238] з маніфестованою карнавалізацією або такою синтетичною художньою установкою, як бурлеск-балаган-буфонада. З 1987 р. бубабісти публічно і «апофеозно» самоутверджуються в Україні (концертні поетичні вечори протягом кількох років завершуються показовою карнавальною акцією — фестивалем «Вивих-92» з постановкою постмодерністської поезоопери «Крайслер Імперіал» режисером С. Проскурнею). З’являються друком вирішальні для лицедійної тенденції романи Ю. Андруховича — «Рекреації» (1991), «Московіада» (1992). У 1995 р. виходить підсумкова книга гурту — «Бу-ба-бу. Т.в.о. (…) ри», яка виявляє світоглядно небезпечну комунівсько-імперську бахтінську ідею карнавалізації культури.

У 1996 р. виходить друком роман Ю. Андруховича «Перверзія», що змішує спустошене українське бароко, новокотляревщину, імперську ідею карнавалу з європейським постмодернізмом, створюючи інфантильне мовлення «пастіссімо», що відсилає до українського материнського комплексу як несвідомої матриці, яка поглинає все без розбору. Романтичний дискурс завершення карнавалу супроводжує суїцидна театралізація: імітаційне самогубство героя-блазня постає як естетичний акт[1239]. Однак символічного самогубчого акту, що означав би народження сократівського (етичного) психотипу, насправді не відбувається. Тому письменник і далі продовжує творити в театралізованій тенденції, якщо взяти до уваги роман Ю. Андруховича «Дванадцять обручів» (2003). Але уже в 1995 р. факт пустоти літературного блазнювання стає очевидним. Бубабіст-аналітик В. Неборак в інтерв’ю «Прощання з карнавалом в українській літературі» (1995), а значно пізніше — в «хронописі кінця тисячоліття» «Введення у Бу-Ба-Бу» (2001) і особливо в тлумаченні «Енеїди» Котляревського[1240] створює дискурс самоусвідомлення, що дає підстави вважати повторну (після 70-х років) театралізовану тенденцію вичерпаним симптомом.

Бубабісти виявили в українській літературі неусвідомлений блазнюючий симптом як інфантильну перевагу принципу насолоди над принципом реальності, відсутність поколіннєвого страждання, брак національної мужності, тотальне панування інфантильного донжуанівського психотипу з материнським комплексом та одержимою ідеєю символічного вбивства Бога-Отця.

Ідеолог постмодернізації літературного процесу В. Єшкілєв вважає, що протягом 1989—1996 рр. в Івано-Франківську виникла така специфічна соціокультурна ситуація, яка обумовила необхідність неорганічного, «стрибкоподібного» переходу від літератури, в якій домінував традиційний національний дискурс, до світового літературного метагештальту постмодерністського дискурсу[1241]. Тобто цей несвідомий себе багатократно фіксований постмодернізм фальшиво осмислюється як нова тенденція розвитку національної літератури. «Через ситуацію постмодернізму» формується передусім івано-франківський симптом, що нарцистично самоусвідомлюється на порубіжжі. Однак психоісторичний підхід виявляє не нову позицію розвитку, а повторну регресію національного Его на параноїдно-шизоїдну позицію, що розпочинається в середині 80-х років й означає зациклення в розвитку, або невротичний і психотичний симптоми, тобто національний характер блудить по тому самому колу, не маючи змоги перейти на нову стадію розвитку. Це помітив у 1997 р. Є. Баран, стверджуючи, що лідер нової літератури Ю. Андрухович стає неусвідомленою стихією, тобто карамазовщиною, втягуючись у гру без початку і кінця, у гру без правил[1242].

Своєрідним пророцтвом театралізованої української незалежності стають «Рекреації» Ю. Андруховича. Символічно, що цей текст з’являється у першому номері журналу «Сучасність» (1992), який відкривається Актом проголошення незалежності України. Акт незалежності пророчо супроводжує низька комічна «одіссея», або блукання чотирьох українських поетів у просторі диявола (психоаналітично — у просторі несвідомого), що означується метафорично як українське місто Чортопіль. Кожному з поетів притаманна акторська потреба видавати себе за іншого, прикидатися: Орест Хомський, що явно відсилає до Ю. Андруховича, свій страх самотності та свою невизначеність прикриває «байронівським» стилем богеміста і Дон Жуана; Ростислав Мартофляк, образ якого нагадує В. Неборака, свою органічну перевагу любовних імпульсів над деструктивними прикриває алкоголізмом і неадекватними вчинками, які мають видавати його за алкогольного маньяка, розпусника і т. п. В образі героїв рекреацій постають тридцятирічні поети, що не стали мужчинами, не прояснилися у своєму часі, а тому блазнюють, прикриваючи свій романтичний інфантилізм. Ця символізація інфантилізму проявляється у театралізованих діях, коли, наприклад, Хомський-гомський зі своїми «дамськими варіантами» переодягається курвою, підмальовується, виблискує стегнами в сітчатих панчохах, танцюючи танго з Юрком Немиричем, або пропонуючи своїм друзям-поетам спробувати гомосексуалізму (гомосексуальні мотиви свідчать про поліморфну інфантильну чоловічу психологію, тому символічно виринають в романі). Психологічний інфантилізм пов’язаний з мовленням: лідер покоління Ростислав Мартофляк, п’яніючи від власних слів, втрачає контроль над мовленням, думкою (йдеться про контроль свідомості над несвідомим), тому асоціативна, маніакально збуджена хаотичність думки нівелює пошук смислу. У такому мовленні Бог означає Любов, Нафту, все інше теж, тобто Бог уже нічого не означає. Ці українські поети, «щирі мазохісти», знищуючи власну сутність, не дошукуючись і не усвідомлюючи її, видають себе за чорт зна що, а тому постають, «немов ілюстрації з Ломброзо»[1243]. Один із них — Гриць Штундера прагне вийти з театралізованого простору на шлях пошуку смислу. Тому його образ концентрується навколо батьківського об’єкта, але він навіть соромиться визнати в собі це успадковане синівство (батько називається «старим»), батьківський заповіт з бажанням усвідомлення національної трагедії супроводжує лицедійство сина-актора, що вирішив спробувати трагічну роль.

Страх переслідування, що видає в українського поета-бубабіста латентний параноїдний психотип, продукує несвідома установка на пошуки ворогів-мерзотників. «Ростику, уявляєш, яка навколо лажа, — говорить Гриць Штундера. — Я вже геть замахався. Вони на кожному кроці»[1244]. Згодом мотив переслідування театралізовано використовуватиметься в усіх романах Ю. Андруховича. Одним із потаємних переслідувачів у «Рекреаціях» є розумний Павло Аврамович Мацапура — головний режисер свята. Як виявляється, несвідомий український суб’єкт найбільше боїться розумного переслідувача. На основі цього страху народжується неусвідомлений постколоніальний антисемітизм. А несвідомі себе українські поети-блазні навіть не підозрюють, що вони і

1 ... 132 133 134 ... 179
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"