Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

є найбільша в Україні «лажа», адже немає більшого ворога в Україні, ніж ця національна несвідомість. Інфантильно обвинувачуючи інших, як Гриць Штундера: «Вони все спалили, вони все спалили, вони все спалили, вони всіх убили, вони все зжерли, вони все зламали, вони все змішали»[1245], український маргінальний суб’єкт не бачить психоісторичної логіки, згідно з якою вони тих знищують, які не усвідомлюють себе, адже інфантильна суміш втілює найнебезпечнішу одержиму деструкцію. Метафізично — Бог руками інших знищує загрозливу нарцистичну несвідому силу. У цьому сенсі показова історія Навуходоносора, про яку в Біблії сказано: «Господь уразив його рукою жінки!»[1246].

Національна несвідомість в романі «Рекреації» Ю. Андруховича проявляється як ерогенна комунівська чуттєвість, що граничить з акторським трагізмом на зразок: «Пісня проймає до сліз, хрустиш пальцями, Мартофляче, плаче Зореслава, плачуть майже всі, закурюють, випивають, знову плачуть, бо починається друга пісня — про білі кості на самому дні Петербурга, як вони все-таки проростають і навесні зеленіють крізь асфальт, а петербурзькі гімназистки сплітають собі вінки, і вони, твоє товариство, поволі підводяться й починають танцювати…»[1247]. Як сказав би Г. Гессе, це не можна обіграти, це треба аналізувати.

У романі Андруховича на всеукраїнському Святі Воскресаючого Духу не раз виникає згадка про «помаранчеві намети»[1248], а завершується воно театралізованим переворотом. У цьому моменті наявне романне пророцтво національного безсилля, яке стихійно виринає із сфери національного неусвідомленого: «тож вельми сумнівно, чи вдасться вам що-небудь виходити поміж цими наметами й помостами, поміж цими прекрасними каліками, на цій площі, зусібіч оточеній горами і Європою, де кожен із вас заблукає по-своєму…»[1249]. Оскільки текст пише не лише свідомість, але й несвідоме, то він є унікальним пророцтвом на зорі української незалежності. «Як завжди, переможуть безбожники, — говорить Мартофляк. — Бо для українця важливіша кількість рушників у його церкві, аніж якась там Нагірна проповідь»[1250].

Всенародне театралізоване лицедійство як національне псевдовідродження постане згодом в романі Г. Тарасюк «Смерть — сестра моєї самотності»: «Тепер вони майже всі перефарбувалися в кольори національного відродження, натягли шаровари і вишиванки, гасають юрбами по містах і селах: валять пам’ятники Леніну і їже з ним… Балаган та й годі! Але робиться він з таким надривом, з таким безпам’ятством і всепоглинаючим ентузіазмом, що хочеться плакати… від щастя пробудженої самосвідомості і безнадії втрапити у цивілізований світ…»[1251]. Оця несвідома перевага театралізації над аналітичним пошуком смислу стає ознакою інфантильної мужності в перехідній епосі. Суїцидна театралізація, що вивершує карнавалізований автобіографізм, тісно пов’язана з нарцисизмом, адже Нарциса вбиває не закоханість у себе, а його прямий погляд, якого він особливо боїться[1252]. Невипадково оракул у легенді про Нарциса віщує йому смертельне прозріння. Цей прямий погляд Нарциса, звернений на себе, спонукає українського блазня до театралізованого самогубства, що виявляє за його маскою катастрофічну порожнечу як відсутність справжньої творчої потенції на основі радикально розщепленого батьківсько-материнського коду.

Отже, український поет-блазень виявляє втрату імперської ідентичності, але разом з нею і аристократичної українськості. У просторі розібраного світу він має віднайти для себе джерело з новою духовною поживою. У пошуках цього джерела він починає розбирати старий світ, щоб осягнути його віджилий організм, а звільнену енергію спрямувати на сотворіння нового. Тому в середовищі театралізованого письма бубабістів народжується садоавангардистський дискурс. Традиційна українська реальність для садоорієнтованого авангардиста виявляється недостатнім енергетичним джерелом. Оскільки імперське джерело (імперське материнське тіло) вичерпане («Московіада» Ю. Андруховича), оскільки національне джерело (українське материнське тіло) також пізнається вичерпаним: вичерпаність означає завершення колоніального статусу української літератури («Рекреації» Ю. Андруховича), то український поет подається у світ («Перверзія» Ю. Андруховича символічно виражає цей пошук європейського материнського джерела), але й тут він знаходить енергетичну вичерпаність. Троїста спроба Андруховича повертає його у замкнене коло, повтор пошуку: роман «Дванадцять обручів» (2003) за всієї його віртуозності фіксує повтор, занепад, спустошення бубабізму. Так проявляється внутрішньо пустий національний чоловічий суб’єкт як щирий колоніальний мазохіст, або «суб’єкт без суб’єктності»[1253].

Садоавангардистський симптом як симптом ненависті

Інтертекстуальна кастрація українських «батьків» визначила аналітичний дух маргінальності. О. Ірванець, закликаючи «Любіть Оклахому!» супроти сосюринського «Любіть Україну!», діяв символічно й симптоматично — проти ненависного материнського об’єкта, сексуалізуючи читання, несвідомо вносячи сюди агресивність садистського акту (ґвалтування). Мотиви відвертого натуралістичного ґвалтування згодом визначили прозу Ульяненка, критику І. Бондара-Терещенка[1254], інтелектуальний дискурс від О. Бузини до В. Єшкілєва. Ніцшівська воля до влади, що дозволяє осміювати пророків, надихнула садоавангардистів на деструктивні мистецькі акції. Невипадково, шукаючи відповідну для часу установку, В. Єшкілєв прагне реставрувати ніцшівську волю до влади[1255]. Згідно з цією демонічною настановою пізнання літератури зводиться до демонтування текстів, розкладання їх на частини з метою осміяння, що виражає потяг до максимального володіння об’єктом, а це передбачає його символічну смерть, тобто актуалізує деструктивний потяг до знищення. У художній літературі проімперська садоавангардистська акція призводить до неусвідомленої символізації насильств, вбивств, ґвалтувань тощо.

Українська література, як і всі літератури, не могла уникнути садистських імпульсів, якщо взяти до уваги, що садистська фаза є органічною в онтогенезі. Садистський психотип як «доброякісний» у фроммівському тлумаченні стає актуальним на певній стадії розвитку національного характеру. Однак на сучасному порубіжжі проявив себе неусвідомлений злоякісний садист, який намагається перетлумачити українську літературу, демонтувати її код. Яскравою ілюстрацією цього процесу стала книга О. Бузини «Вурдалак Тарас Шевченко. Інтелектуальний тріллер» (2000). Назва книги й емоційне представлення «Кобзаря» як «Кровавої Біблії», показ українських бунтарів кримінальними злочинцями, вурдалаками, а української культури в кровавих садистських образах (образ кровожадібного гопака і т. п.), — все це є втіленням садоавангардистської стратегії, що постає з імперської тоталітарної позиції щодо національної (материнської) культури. Анальність спрощення у тлумаченні універсального письма і постаті Шевченка фіксується як настанова для читання: «Не варто шукати прихованих смислів. Їх немає. Адже це просто маячня не зовсім нормальної людини, одержимої сценами жорстокості. Матеріал для психоаналітика — не більше того»[1256]. Для злоякісного садиста деструкція є провідним принципом на шляху до влади над об’єктом (яким у цьому разі має стати українська культура). Прив’язаність до Шевченка явно садомазохістська: механізм ненависті запускається частковою патологічною рисою, яка видається Бузині занадто зрозумілою, йдеться про перверсивний садизм. Едіпова боротьба Бузини з Шевченком втілює бажання торжества авангардистської постколоніальної гіпертрофовано індивідуалістичної культури, що пориває з «батьківським» і «материнським» об’єктами. Такі дослідження роблять, як правило, не з пізнавальною, а з агресивно-загарбницькою метою. Оскільки письмо випускає індивідуальний психічний досвід у зовнішню реальність, то українське психоаналітичне літературознавство не повинно залишати без усвідомлення такі характерні агресивно-загарбницькі психоавтопрезентації, як письмо О. Бузини, І. Бондара-Терещенка, В. Єшкілєва та ін., оскільки вони працюють на формування масової