Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Постмодернізація українського літературного процесу з інфекцією садоавангардизму охоплює всі сфери. Психологічною основою садоавангардизму є заздрість, що проявляється через інтертекстуальний редукціонізм: заперечуючи талановите минуле заради мізерного сучасного, спрощуються попередні тексти, передусім найпотужніші претексти надихають інстинкт руйнування. Садоавангардизм несе найбільшу психологічну загрозу, адже він позбавляє можливості самоусвідомлення, яка передбачає вдумливе тлумачення минулого досвіду. Заперечуючи минуле, садоавангардист не просто спрощує претексти в процесі інтертекстуальної роботи, а не дає їм змоги проявитися у своїй історичності як сучасне. Інтертекстуальна боротьба на літературному порубіж-жі робить літературну діяльність не полем пошуку істини, а ареною для прояву індивідуальних комплексів неповноцінності. Так, постмодернізація творчості Т. Шевченка пов’язується з нарощуванням у її психопоетиці несвідомого (архетипу диявола), щоб не розрізнити національного поета з імперським суб’єктом. На факт тенденційної інтерпретаційної постмодернізації (демонізації) Т. Шевченка звертає увагу В. Смілянська[1257]. Несвідома й заздрісна посередність закономірно прагне бачити в тексті талановитого Іншого подібну до себе жадібність і несвідомість, особливо це стосується тих її едіпових противників, які наділені потужною свідомістю[1258]. «Індивідуум не був би зацікавлений в нігілізмі, якби та сфера, яку він заперечує, не складала для нього певної загрози. Нігіліст агресивний і деструктивний із небажання стати жертвою нігілізму. Це означає, що нігілізм виростає зі страху бути невизнаним, неприйнятим»[1259], — як слушно відзначає І. П. Смирнов.

Якщо у 40-ві роки малоосвічений маргінал і блазень в особі О. Гончара відсунув українського аристократа в особі О. Довженка, то на сучасному порубіжжі відбувається агресивне пришестя значно освіченішого маргінала, який видає свої імітаційні потуги за аристократичні й творчі. Тому сучасна українська літературна ситуація апокаліптично проявляє масову маргінальність як найбільшу загрозу для аристократичного проекту національної культури, що несе її код.

«Силовою точкою» блазнюючого садоавангардизму сучасного порубіжжя стала критика І. Бондар-Терещенка і публіцистика О. Бузини: їх бажання перемоделювати український історико-літературний простір в бік маргінального суб’єкта надихає несвідома заздрість до цілісного таланту, що обумовлює в їх текстах непримиренну едіпову боротьбу. Авангардистський нігілізм символізує бунт проти батьківської моральної інстанції Над-Я, тому цей бунт катастрофічно розростається проти «батьківських» авторитетів в історії української літератури, носіїв монотеїстичної традиції, оскільки функцією маргінала-садоавангардиста є спротив історії як процесу розвитку. Автор у своєму фанатичному нігілізмі прагне відмінити історію літератури, щоби утвердити єдину — власну (індивідуальну) історію. Нігілістична тенденція пов’язана також зі страхом переслідування в непевному перехідному стані українського суспільства. Інфантильний садоавангардизм з його відміною історичності не можна змішувати з модерністською критикою історизму, яскравим втіленням якої є пошук Г. Грабовичем альтернативної (індивідуалістичної) подачі історії української літератури, що веде до едіпового відмежування від попередників (наприклад, від С. Єфремова, Д. Чижевського), адже це бажання втілити власний проект означає продуктивне продовження попередників (психологія вченого із сформованим світоглядом[1260]). Натомість критика І. Бондара-Терещенка веде до абсурдного маніакального тріумфу: неусвідомлено заздрісний напад на авторитетність заперечує будь-яку авторитетність. Цей нігілізм, відкриваючи внутрішню порожнечу, вичерпує себе сам.

Активний садист (як послідовний садоавангардист) цілком розриває з матір’ю, пасивний садист (непослідовний садоавангардист, або модерніст) прагне звільнити матір від її об’єктності. Тому садоавангардизм може бути складовою модернізму, а може відокремлюватися від нього в тотальну однозначність. У своїх маргінальних інтенціях І. Бондар-Терещенко схиляється до утвердження садоавангардизму, а Г. Грабович — до модернізму. Український авангардизм має свій імітаційний симптом: заздрість виявляє патологічну залежність автора від того, кому він завдячує своєю суб’єктністю. Прагнення суб’єктивізувати українську об’єктність пов’язане з модерністським дискурсом С. Павличко, Г. Грабовича та ін.

Садоавангардист у своєму мовленні хронічно прагне псувати, знищувати батьківсько-материнські об’єкти, у його письмі провідним стає імпульс до вбивства, що символізує ідею смерті іншому. Така мовленнєва поведінка І. Бондара-Терещенка в сучасній українській критиці. Для його авангардистської психопоетики характерна постмодерністська мішанина того, що прагне народитися і того, що концептуально умертвляється, а тому самознищується історія літератури як така. Закономірно, що І. Бондар-Терещенко у своїй стратегії боротьби з іншим як бажаним «мертвим» стає на боці Бузини, що означає виправдати імперську стратегію садоавангардизму. Для цього він вдаєтся до характерного прийому мішанини, щоб не розрізняти модерністське літературознавство з садоавангардистським. «Загальнопостмодерністська теза про те, що будь-яке навчительство, наука і мистецтво являють собою волю до тотальної влади, може народжувати найрізноманітніші індивідуальні тактики, — відзначає І. Бондар-Терещенко. — Варіянт О. Бузини із створенням тексту „Вурдалак Тарас Шевченко“ видається у подібному контексті цілком показовим. В суті речі, з цього самого контексту вийшли також попередники згаданого автора, інтерпретатори Шевченкової творчости Г. Грабович і О. Забужко, дослідниця „гомосексуальної“ спадщини А. Кримського С. Павличко, а також вершительки образу Л. Українки — Н. Зборовська і В. Агеєва»[1261]. Психоаналітика розрізнення потребує аналізу кожного індивідуального пошуку, що характерно відрізняється від інфантильної садоавангардистської (заздрісної) стратегії, оскільки її єдиною метою є бажання змішати, щоб позбавити іншого трансцендентності[1262], а вслід за цим заперечити трансцендентність національного світу. Так, І. Бондар-Терещенко доходить до закономірного для його студій осміяння коду української літератури як коду державності: «В Україні не було власної філософської традиції… Навзамін… виник специфічний дискурс — філософування, в основі якого — проблеми призначення України, майбутнє українського народу і т. ін. В суті речі, основна методологія малоросійського філософування від Сковороди до Медвідя — це самопізнання і самоаналіза… Це не бенкет уяви, а звичайний лексичний обід селюка, коли жування і мовчанка стають космосом»[1263].

Заперечення трансцендентності у національному світі відбувається якнайрадикальніше: садоавангардист не бажає тут бачити нічого, крім пониженого іманентного. Адже авангардист Бузина не має потреби пізнати Шевченка, йому тут нема що пізнавати, все — явно, очевидно, «іманентно» (пив, гуляв, заздрив тощо). Тому такий садоавангардизм — типово інфантильний дискурс, що постає як імітація маскулінного імперського суб’єкта. У колоніального суб’єкта садоавангардизм стає істеричним пошуком маскулінності. Оскільки основою садоавангардизму є бажання звести національний світ до примітивної іманентності, то цілком зрозуміло, що авангардиста лякає передусім світоглядна сформованість модерніста (для модерніста як символіста з його пошуком трансцендентності авангардист втілює психологічного монстра). Садоавангардиста також особливо лякає потужний жіночий інтелект, тому боротьба набуває виразних гендерних ознак. Садоавангардистське бажання присвоїти чуже фіксує низький рівень пізнавального процесу. Адже пристрасть до іманентного авангардиста-аналітика конфліктує з талановитим текстом, механізм якого не може обмежитися іманентністю, тому деструктивно спрямований автор розв’язує цей конфлікт з позиції садистської психології: перетворюючи об’єкт на безцінний, виключаючи з нього трансцендентне, повертаючи трансцендентне в іманентне, втягуючи об’єкт у той спрощений контекст, що протистоїть йому (наприклад, Грабович урівнюється з Бузиною).

Передумовою успішного розвитку творчих та аналітичних сублімацій, з погляду психоаналізу, є цілісна любовна інтроекція материнського та батьківського об’єктів. У садоавангардиста первісний код радикально розщеплений, ненависть щодо материнського об’єкта проектується в об’єкти-замінники, що загалом складають образ вітчизни[1264], йому так і не вдається розв’язати едіпів