Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

В сучасному сюжеті є два головні напрями розв’язання едіпового конфлікту: авторитарний (кастраційний перверсивний імперський характер прагне до влади над обома батьками і над світом, стаючи дофіном Сатани, як О. Ульяненко, О. Бузина, або кастраційний романтичний національний характер в стані шизоїдної одержимості розщеплює язичницький материнський об’єкт — Є. Пашковський); егалітарний (комплекс кастрації спрямований на інфантилізацію «батьків», внаслідок чого вони стають рівними йому, осміюються і спрощуються, щоб утвердити нарцистичне Его, однак цей едіповий напад на авторитетність заперечує і значущість національного материнсько-батьківського коду — Ю. Андрухович, І. Бондар-Терещенко та їх послідовники).

Блазнюючий симптом привів до того, що замість психологічного автобіографізму із інтенсивним світоглядним пошуком культивувався театралізований, імітований автобіографізм, а разом з ним — зневага до творчо потужної особистості та її динамічного (історичного) становлення. Так у жанрі сфальсифікованої біографії почав Ю. Андрухович, цю негацію автобіографізму підхопили садоавангардисти. Наслідком цього є тотальне знецінення значущості індивідуальної історії як індивідуального пошуку істини, значущості індивідуалізму загалом. До речі, значущість індивідуальної історії визначила головну сутність європейських модерністів. «Але мені моя історія і важливіша, ніж якому-небудь письменнику його історія, — писав Г. Гессе в автобіографічному романі «Деміан», — адже це моя власна історія, а значить історія людини не вигаданої, можливої, ідеальної або ще якоїсь не існуючої, а теперішньої, єдиної у своєму роді, живої людини. Що це таке справжня жива людина про це, правда, сьогодні знають менше, ніж коли-небудь, і людей, кожний із яких є дорогоцінна, єдина у своєму роді спроба природи, вбивають сьогодні юрбою»[1265]. У цьому дусі на минулому порубіжжі О. Вайнінгер багаторазово наголошував, що лише геніальна людина може мати історію, але її бракує посередності, яка заздритиме на історію. У зв’язку з цим є показовою позиція українського садоавангардиста Бондара-Терещенка у статті «Випадок Бузини», де історична множинність індивідуальних пошуків знищується на основі анальності спрощення[1266]. Агресивна проективна оцінка різних особистостей постає на основі несвідомого відчуття сили об’єкта і спонукається бажанням нанести йому шкоду, контролювати його (в онтогенезі це означало би нанести шкоду матері, контролювати її), внаслідок чого об’єкт постає у психічному переживанні в якості переслідувача. Закономірно, що Шевченко — універсальність, яка переслідує активізованого у часі порубіжжя маргінала, тому боротьба з таким потужним переслідувачем зводиться до шизоїдного захисту: розщеплення цілісності Шевченка, тенденційне вирізнення, відокремлення «поганих» частин його самості. Тобто в даному разі потрібно вести мову про імперські анально-садистські проекції, в яких виштовхуються назовні передусім «погані» частини власної самості (адекватні екскрементам), як символізує есей О. Бузини, побудований на інфантильній фіксації імперського суб’єкта. Проекція психічного змісту замаскованого «Бузини» на Шевченка, «ІБТ» на Грабовича є інфантильним символічним захистом, втечею від самопізнання, від власного активізованого в материнському коді саморуйнівного інстинкту смерті, який, щоб не спрямовуватися всередину, проектується назовні. Так символічна поведінка О. Гончара з активізованим імпульсом до вбивства маскулінізованих героїв-прапороносців вивершилася в садоавангардистському імперському дискурсі на сучасному порубіжжі.

Кастраційний симптом як симптом страхітливого

У психосемантиці порубіжжя помітна характерна колоніальна проблематика українського синівського онтогенезу, що маскується в образах Нарциса (Ю. Андрухович) і Шизоїда (Є. Пашковський), обумовлених кастраційним романтичним комплексом, спрямованим проти національного батьківства. Адже Нарциса в онтогенезі формує батьківський авторитаризм, Шизоїда — відсутність батьківської авторитетності. Тому суттю замаскованого українського Нарциса, що проявився у творчості Ю. Андруховича, є пошуки національно-індивідуальної материнської іманентності, з якою ідентифікує себе донжуанівський Нарцис. Є. Пашковський веде пошуки під впливом спраглого духовного батьківства, що формує потребу трансцендентного Отця при зневазі національного.

Ніхто в сучасній українській прозі не може зрівнятися з Пашковським за силою символічного проникнення в материнський об’єкт. З погляду кляйнівського психоаналізу, його творчість можна розглядати не лише як могутнє проникнення всередину об’єкта (власне материнського об’єкта, яким є Україна), але й тоталітарний контроль над ним з боку синівської самості. Однак унаслідок загрозливої інтроекції, зумовленої могутнім проникненням в об’єкт-Україну, тобто внаслідок можливого повернення цього об’єкта вбік Его, створюється відчуття небезпечного впливу навколишнього світу на письменника — це відчуття можна назвати несвідомим переживанням символічної розплати за шалене вторгнення. Щоб уникнути контролю ворожого світу над собою, кожний новий текст Пашковського стає посиленням контролю над світом з боку індивідуального Его, кульмінаційним проектом цього посилення є «Щоденний жезл» (1999). Символіка назви виражає авторитарний патріархат як щоденний контроль фалоса, логосу, жорстокого закону над українським материнським язичницьким світом. Страх перед інтроекцією несвідомого матріархального світу, а також перед внутрішніми переслідувачами спричинює злиття з ідеалізуючим внутрішнім суб’єктом, що веде до нарцистичного умогутнення Его і протиставлення цій могутності — жалюгідної материнської нікчемності світу. Так формується несвідома установка авторитарного (тоталітарного) патріархального Его.

Творчість Є. Пашковського свідчить про зміцнення і нарцистичне умогутнення індивідуалістичного Его, а також про його ослаблення, виснаження у безперервній боротьбі за контроль і владу. Адже ослаблення національного суб’єкта пов’язане з ослабленням лібідозних імпульсів на тлі умогутнення деструктивних, що проявляє нездатність зібрати всі спроектовані у зовнішній світ частини. Тому з’являється особлива для українського суб’єкта меланхолія від нездатності поєднати Бога-Отця з українським материнським світом. Творчість Пашковського відсилає до активізації материнського коду, пов’язаного з параноїдно-шизоїдною позицією, яка асоціюється з «архетипом Котляревського», оскільки провідною тривогою, яку переживає тут національне Его, є тривога переслідування. Водночас вона відсилає до сучасної постмодерністської ситуації, в яку потрапляє інфантильне українське Его, шукаючи власні психічні механізми захисту від можливого оновлення імперського світу шляхом маскулінізації, або садоавангардизму. Як відомо, в онтогенезі садистське проникнення в материнське тіло продукує страх бути ув’язненим і переслідуваним всередині материнського тіла, що породжує параноїчні тривоги (тривоги переслідування). Щоденний жезл — як метафора невичерпного фалоцентризму, невичерпної української фалічної сили — символічно нагадує статеву невичерпну потенцію Енея у Котляревського. Однак у Пашковського — сублімований піднесений «енеїзм», повернений до високого Вергілієвого варіанту «Енеїди». Проти одержимого інстинктами Енея-бубабіста постає у Пашковського одержимий монотеїзмом пророк. Агресивний характер одержимої проекції обумовлює і перенесення провини на материнський світ. Оскільки в його творчості домінують агресивні елементи щодо материнського об’єкта, то нагнітається тривога зовнішнього і внутрішнього переслідування. Его героя постійно переживає загрозу з боку потужної символізованої матері, яка може знищити його агресивними деструктивними імпульсами. Така негативна боротьба з материнським світом обумовлює виснаження сина-героя. Про це свідчить могутнє відчуття самотності у творах Пашковського. З цього відчуття-крику починається «Щоденний жезл»: «Ти був самотній, як сто вовків, що марно зрисачили ніч, зупинилися вдосвіта, з голодним підвивом, виростаючи над сірим снігом мордами, білими від інею, перегукують ліси і збиваються в ще лютішу зграю…»[1267].

Намагання зібрати індивідуальне Его у розщепленому материнському світі приводить Є. Пашковського (на відміну від Андруховича)