BooksUkraine.com » Інше » Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури 📚 - Українською

Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

309
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури" автора Ніла Зборівська. Жанр книги: Інше. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 136 137 138 ... 179
Перейти на сторінку:
до романтичної ідеалізації та міфологізації сина-пророка, який прагне підкорити материнський світ власній волі. Деструктивне розщеплення материнського об’єкта породжує нову в українській літературі текстуальність могутнього асоціативного потоку як шизоїдне розкладання мовлення, яке викликає своєрідну апатію в читача. З таким розкладеним материнським (емоційним) мовленням і мисленням втрачається цілісність батьківського дискурсу. Адже під тиском емоційної амбівалентності, яка виникає на основі конфлікту з ворожим материнським світом і почуття несвідомої провини від внутрішньої деструктивності, фігура нарцистичного Его-суб’єкта постійно хитається між двома материнськими інстинктами — любов’ю та ненавистю. Цю нестійку емоційну рівновагу зауважив С. Квіт: «Гнівні називання проблем і ворогів, на яких будуються романи „Осінь для ангела“ та більшою мірою „Щоденний жезл“, оте видання в очі читачеві неприкритої правди, переважає християнський мотив доброти, до якого приходить автор»[1268].

Творчість Пашковського виявляє комплекс одержимої Касандри у сучасному чоловічому письмі. Шизоїдна проблема Є. Пашковського також відсилає до образу істеричної Міріам у Лесі Українки («Одержима»). Комплекс Міріам означає, що автор прагне продемонструвати абсолютну втрату сексуального інтересу до світу, цей інтерес сублімується як підвищений інтерес до божественного. Однак одержиме відривання лібідо від материнського об’єкта стає небезпечним, оскільки залежність від нього залишається, проявляючись у палкій ненависті. Тому психологічна позиція Пашковського також нагадує істеричну даму Хохлакову в романі Ф. Достоєвського. Як відомо, Хохлакова старцю Зосиму зізнається у своєму болісному стражданні: вона любить людство взагалі, але чим більше його любить, тим менше любить людей, як особистостей. У думках і бажаннях вона доходить до пристрасних ідей про служіння людству і навіть погоджується піти за нього на хрест, але з конкретними людьми не може бути жодного дня на цьому шляху. «Ну що ж робити? Що ж у такому випадку робити? Тут треба прийти у відчай?» — розмірковує перед старцем пані Хохлова. На що їй старець відповідає: «Ні, адже і того достатньо, що ви через це хвилюєтеся. Зробіть, що можете, і воздасться вам. У вас же багато вже зроблено, адже ви змогли так глибоко і щиро пізнати самі себе!»[1269].

Україна як материнський об’єкт постає з позиції Пашковського апокаліптичним страхітливим, основою якого є перевага інстинкту над свідомістю. Але в одержимій любові до трансцендентного (Бога) знищується несвідома Україна, тому «Щоденний жезл» (2003), що вивершує пошуки Є. Пашковського, нагадує «передпрокляття»[1270]. Так само Міріам Лесі Українки проклинала людей прокльоном крові за вбивство Месії. Тобто внутрішня переробка потужного лібідо, що вернулося від материнської України до синівського Я, проявляється патогенною нарцистичною концентрацією. Пашковський з великою творчою потугою мовлення стає голосом відокремленого національного маргінала, що утверджує бунтівливу самотність. Тому це новоромантичне мовлення зривається до ненависті, падає до інстинкту, прагне піднестися над ним, але внаслідок неподоланих страхів переслідування скочується до тоталітаризму й авторитарності. Проза Пашковського символічно відтворює онтологічні стадії національного Его, якому загрожує неусвідомлений тоталітаризм. Адже потужний страх зовнішнього переслідування породжений страхом перед знищенням Его (багаторазово вербалізується відчуття того, що існує соціальна ворожа сила, яка загрожує обраній особистості тотальним знищенням). Однак актуалізується страх перед знищенням не національного характеру, а лише індивідуального Его, тому такий невротичний страх бажає породити тоталітаризм, адже це — могутній кастраційний страх Нарциса, що продукує також неусвідомлену кастрацію Бога-Отця для України. Тому в Пашковського немає тієї лібідозної Шевченкової настроєності на зразок: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні, чи хто згадає, чи забуде мене в снігу на чужині, та неоднаково мені, як Україну злії люди присплять…».

Що цікаво, реальна ситуація соціального переслідування, в якій перебував, наприклад, шістдесятник В. Стус, не породила подібної тотальної деструкції, а навпаки укріпила лібідозні імпульси. Тривога переслідування у творчості Є. Пашковського — це передусім невротична тривога переслідування. У психоаналізі розрізняють «об’єктивне» і «невротичне» в тривозі: об’єктивна небезпека (небезпека, з якою зіткнулися українські шістдесятники) — це небезпека, яку можна означити, тобто яка відома; невротична небезпека (небезпека, з якою зіткнулося перше постколоніальне покоління) викликає тривогу передусім з приводу невідомої небезпеки, оскільки вона обумовлена внутрішнім інстинктом смерті. Хоча активізація соціальної проблематики у цій постколоніальній творчості маскує невротичну тривогу, але проза «соціальної клініки» є своєрідним симулякром. Тому цей внутрішній театр особистості не хвилює читача на порубіжжі так, як позиція громадянської мужності в часи становлення шістдесятництва. Отже, психологія вісімдесятника принципово відрізняється від психології дисидента-шістдесятника: реальний страх перед знищенням Его у вісімдесятника є наслідком внутрішньої роботи інстинкту смерті (активізованих внутрішніх деструктивних імпульсів). Психоаналітична інтерпретація літератури 80—90-х років виявляє перцептивно-символічну соціальність, за якою йде смерть соціальності, тобто символічна смерть письменника як громадянина. Адже реальний страх за вітчизну притаманний лише тому письменнику, в якого активність інстинкту життя значно перевищує активність інстинкту смерті. В іншому разі на поверхню виходить тенденційна смертоносність письменника або письменницька клініка. Творчість Пашковського у зовнішньому вияві відповідає шістдесятницькій депресивно-репараційній психології, але у внутрішньому — нарцистичне відокремлення індивідуального Его виявляє розчарування в репарації материнського об’єкта. Тому вісімдесятник Пашковський констатує, що успішну репарацію здійснити неможливо, однак він не бачить себе тим, хто несе цю кастраційну неможливість.

Є. Пашковський як втілення найталановитішого українського мовлення сучасного порубіжжя є головним едіповим противником О. Ульяненка, який імітує його проблематику апокаліптичної матері-України. Неусвідомлена імітація Ульяненка позиції Є. Пашковського і позиції Ю. Андруховича на основі страхітливого — один з найцікавіших проявів вісімдесятницького дискурсу.

Фройд звертав увагу на розрізнення між страхітливим, яке переживають насправді від реальних подій, як це сталося в психобіографії В. Стуса, і страхітливим, яке уявляють і про яке фантазують, що притаманне Ульяненку. В останньому випадку йдеться про витіснені інфантильні комплекси, передусім комплекс кастрації і фантазії про материнське тіло, тобто про психічну реальність як про витіснення певного змісту і про повернення витісненого у творчості, або таке переживання страхітливого, коли «витіснений інфантильний комплекс знову оживляється певним враженням»[1271].

Некрофільський дискурс Ульяненка виявляє яскраво виражений імперський психотип садомазохіста, що з’являється в постмодерністському монструозному образі шизонарциса. За українською маскою Олеся Ульяненка приховується російський імперіаліст Олександр Ульянов з його неусвідомленим батьківським комплексом садиста. Тому ця творчість є зразком імітаційної могутності несвідомої імперської стихії, в полоні якої суб’єкт почуває себе дофіном диявола. Відповідно виникає потреба психологічного захисту від страшного в собі, яке набуває символізації психопатологічної (злочинної, гіпертрофовано сексуальної, збочено-ерогенної) дійсності.

За словами З. Фройда, етична свідомість надає переваги почуттю прекрасного, тобто позитивним емоціям над неприємними. Але, звертаючись до роману «Еліксир Сатани» Е. Гофмана, Фройд аналізує нагромадження мотивів, пов’язаних із психологічними розладами Я. Серед головних факторів, які перетворюють те, що лякає, на страхітливе, він назвав відношення до смерті, що пов’язане у чоловіка з комплексом кастрації. Закономірно, що у творчості Ульянова-Ульяненка сконденсовано

1 ... 136 137 138 ... 179
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"