Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

найпотужніший на порубіжжі страх смерті, оскільки маємо імперського садомазохістського суб’єкта. Це спричинює «нав’язливе повторення» злочинного, передусім сцен сексуального перверсивного бажання з потягом до вбивства. Зіставлення письма Панаса Мирного, який пише про «багатосерійного» злочинця Чіпку Вареника, й Олеся Ульяненка, який пише про подібне («Дофін сатани»), виявляє характерну психологічну відмінність письма, обумовленого протилежною психотипністю. Так само, як і зіставлення письма Є. Пашковського й О. Ульяненка.

Посилаючись на Шеллінга, Фройд відзначав: «страхітливе — це щось таке, що повинно було би залишатися прихованим, однак воно проявилось»[1272]. Якщо свого часу О. Косач (Олена Пчілка) стверджувала, що Марко Вовчок вкрала «українську личину», то в нашому часі сталося значно страхітливіша імітація: психологічно імперський суб’єкт-імітатор видає себе за національного суб’єкта-творця. Цей унікальний випадок у психоісторії української літератури свідчить, що мова не є визначальною для коду національної літератури, визначальним є лише мовлення. В лаканівському структурному психоаналізі закономірно, що наголошується розрізнення мови і мовлення при пошуку іманентності[1273]. Мовлення визначається психотипом, з глибини якого постає твір. Страхітливе в Т. Шевченка, В. Стефаника, Панаса Мирного, Т. Осьмачки, М. Гоголя має свою психологічну типовість, з якої випадає страхітливе Ульяненка.

Потенційна могутність (сексуальна й аналітична) Івана Білозуба з роману «Дофін сатани» О. Ульяненка притягує і жахає. Таке відчуття таємної сили, на думку Фройда, робило Мефістофеля надто страхітливим в очах Гретхен: «Вона збагнула, що я майже напевне геній, а, може бути, навіть диявол»[1274]. Подібне відчуття страхітливого залишають чоловічі образи Ульяненка, через прояв сил, не передбачених у людині, але присутність яких вона може відчувати у віддалених варварських сферах власної інстинктивності. Страхітливі фантазії, які вербалізує Ульяненко, пов’язуються з імперським суб’єктом (образ Білозуба він писав з історії реального «багатосерійного» вбивці в Україні). Однак історія вбивці є маскуванням внутріпсихологічної авторської проблеми. Відрубані голови, руки, тілесні частини, що нагромаджують страхітливе в розповіді Ульяненка, символізують оголений інстинкт кастрації, обумовлений патологічним страхом смерті.

Порівняно з О. Ульяненком Ю. Андрухович страхітливе переводить в комічну площину, навіть позначаючи свій текст як роман жахів. Виступаючи явним антиподом Ульяненка, Андрухович замість посилення страхітливого ослабляє його вплив. Тому читач не переживає страхітливого враження від смертей, психопатології та їм подібних фактів, яких у прозі Андруховича не менше, ніж в Ульяненка. У поле сміху Ю. Андрухович також переводить ті сфери страхітливого, до якого переважно звертається «жіноче письмо», тобто містичні. Постійно нагадуючи про вигадану реальність і завдяки цьому прилаштовуючи читання до реальності вигадки, штучно сконструйованого світу, Андрухович формує середовище для страхітливого, в якому воно щезає. Натомість Ульяненко діє за принципом натуралістичної аналогії: те, що діє на людину, як страхітливе у житті, так само діє і в його прозі, навіть гіпертрофується, виходячи за межі можливого переживання, оскільки автор подає читачеві сцени, які йому переважно не доводилося переживати. Творчість Ульяненка як концентрація страхітливого дає привід звернутися до думки Фройда про стійкість страхітливого, якщо воно походить із джерел витісненого кастраційного комплексу: «Страхітливе, що виникає із витіснених комплексів, є більш стійким, воно зберігається у вигадці — незалежно від умов — настільки страхітливим, наскільки воно наявне у переживанні»[1275]. Тобто подолане страхітливе (присутнє у психології Андруховича) втрачає свою сутність у вигаданій ним дійсності, у зв’язку з чим автор постійно жартує, іронізує, кепкує над ним. Тому почуття страху, відчуття жахливого не можуть виникати. В імперській психології Ульяненка страхітливі переживання є настільки стійкими і хронічно повторюваними, що свідчать про постійну незавершену боротьбу з ними, а тому концептуально зберігаються у фантазії та бажанні[1276]. Відмінність психосемантики між витісненням і подоланням обумовлює відмінність психопоетики, що спонукає до психоаналітичного співставлення творчості О. Ульяненка та Ю. Андруховича.

Страхітливе у жіночому письмі (через слабкість комплексу кастрації) не має такого натуралістичного, явного смислу, здебільшого пов’язується з іншими факторами, а саме: із значно стійкішими, ніж у чоловіка, анімістичними переконаннями, магією, чаруванням, всевладдям думки, тобто переважно з містичним світом, який близький жінці і в якому вона прагне черпати знання, недоступне раціонально орієнтованому чоловіку. Для зіставлення з страхітливим О. Ульяненка найвідповіднішим об’єктом є творчість О. Забужко[1277].

Співставлення з прозовим дискурсом О. Ульяненка російського ідеолога постмодернізму І. Смирнова виявляє характерну спорідненість не лише у психотипності (Смирнов сам характеризує себе як шизонарциса), але і в ідеології постмодернізму. «Симбіотик, — визначає постмодерніста Смирнов, — об’єктно-суб’єктивний в інтровертованому або екстравертованому варіантах і, таким чином, змушений мислити себе монструозним. Якщо тоталітарна культура вдає, що страхітливого немає, то постмодернізм не може концептуалізувати суб’єкта поза монструозністю. Страхітливе в постмодернізмі вже не відкидається (християнство) або не знімається через те, що суб’єктність приписується не-суб’єкту (тоталітарна культура). Суб’єкт в постмодернізмі є монстром, і тільки ним»[1278]. Закономірно, що такий автор-монстр, якого надихає архетип диявола, концентруючи страхітливе, виявляє його не як елемент Божого (національного) світу, як це спостерігається у творчості Панаса Мирного, а як імперський світ, в якому тотально панує диявол: монстри, злочинці, збоченці тут конфліктують або поєднуються з іншими монстрами, злочинцями, збоченцями.

«Те нове, що принесло в постмодерністське тлумачення страхітливого покоління російських письменників 1970-х рр., було прирівнянням страхітливого до авторського»[1279], — стверджує Смирнов. Усвідомлення постмодерністської ситуації в російських прозаїків («Палісандрія» О. Соколова, «Роман» В. Сорокіна, «Тяжке дитинство, або 20 страшненьких історій» Д. Прігова та ін.) відбувається через монструозний світ, в якому автор ототожнюється з героєм-дофіном Сатани, що означає подібну до О. Ульяненка тотальну єдність страхітливого. Так само, як зображений головний герой (наприклад, Іван Білозуб у «Дофіні Сатани»), страхітливим є і метасуб’єкт у власній психології, тобто і той, хто зображає страхітливе.

Анально-деструктивна фіксація у психології Ульяненка зумовлює потужну символізацію гомосексуальної перверсії. О. Ульяненко вперше в українській літературі витворює тотально перверсивний роман, тобто імперський текст, в якому перверсія є не лише основою ідеології як тлумачення світу, а й запереченням національного як онтологічної та психологічної нормальності. Це особливо увиразнюється, коли співставити роман «Перверзія» Ю. Андруховича, створений на основі українського психотипу інфантильного ерогенного мазохіста, та романи «Сталінка» або «Дофін сатани» О. Ульяненка, створені на основі російсько-імперського психотипу садомазохіста. У зв’язку з цим в Ульяненка тотально знецінюється історія становлення національного світу, вона постає у своїй психопатологічності та виродженні, дискредитації сакральних цінностей, регресії до різних перверсій.

Психоаналітичне тлумачення деструктивних суджень виявляє, що їх психічним змістом є бажане витіснення («Дещо в негативних судженнях можна означити такими словами: „Це є щось, що я найкраще хотів би витіснити“»[1280]). У цьому разі можна вести мову про несвідому імперську боротьбу О. Ульяненка з українством. Адже нігілізм виростає на ґрунті психічного роз’єднання інстинкту смерті й інстинкту життя. Ці психічні сили в імперського суб’єкта мають потенційну тенденцію відокремлюватися одне від одного, або змішуватися.