Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Тут немає газових камер, Кареле, ти мав би це знати, – сердито відказав Берґер.

– У Біркенау вони казали нам те саме. Якщо вам дадуть рушники і скажуть митися, тоді це газ.

Берґер відсунув його вбік.

– Йди і їж свій хліб, інакше його хтось забере.

– Я обачний. – Карел запхав хліб у рот.

– Ходімо, – сказав 509.

Рут Голланд заплакала. Її руки висіли на колючому дроті, мов пташині кігті, вона шкірила зуби і стогнала. Сліз не було.

– Ходімо, – повторив 509.

Він ковзнув поглядом по тих, хто не мусив іти. Більшість уже байдуже поповзла до бараків, залишилися тільки ветерани і кілька інших в’язнів. Раптом 509 відчув, що має сказати ще щось дуже важливе, щось, від чого залежатиме все. Він напружував мозок з усіх сил, але не міг піймати це в думках і скласти в слова.

– Не забудьте цього, – врешті промовив він.

Усі мовчали, він бачив, що вони все ж забудуть. Надто часто траплялося таке на їхніх очах. Бухер напевно б не забув, він досить молодий, але він теж мусив іти.

Вони пленталися дорогою. Не милися, це був Веберів жарт – води в таборі завжди бракувало. Йшли вперед, не озиралися. Минули ворота в колючому дроті, які відділяли Малий табір. Ворота смерті. Вася плямкав, троє новеньких ішли, як автомати. Проходили повз перші бараки робочого табору. Бригади давно були на роботах. Бараки стояли невтішно порожні та здалися 509 найжаданішими у світі. Раптом вони стали для нього затишком, життям і безпекою. Йому захотілося заповзти туди і сховатися від безжальної ходи у тенета смерті. «Ще б два місяці, – пригнічено думав він. – Можливо, лише два тижні. Все даремно. Даремно».

– Друже, – раптом мовив хтось зовсім поруч із ним. Чоловік із чорним від заросту обличчям стояв перед дверима 13-го барака.

509 підвів очі.

– Не забувайте цього, – пробурмотів він. Чоловіка він не знав.

– Ми не забудемо, – відповів той. – Куди ви йдете?

Люди, що залишилися в робочому таборі, бачили Вебера і Візе. Вони знали, що той візит був особливим.

509 зупинився і подивився на чоловіка. Раптом заціпеніння минуло. Він знову відчував: мусить сказати щось важливе.

– Не забувайте цього, – шепотів він. – Ніколи, ніколи!

– Ніколи, – твердо повторив чоловік. – Куди ви маєте йти?

– В один госпіталь. Будемо піддослідними кроликами. Не забудьте цього. Як тебе звати?

– Левінські, Станіслав.

– Не забудь цього, Левінські, – сказав 509. Здавалося, що особисте звертання додає сказаному сили. – Левінські, не забудь.

– Я не забуду.

Левінські торкнувся плеча 509. Для 509 цей доторк був чимось значно глибшим. Він іще раз поглянув на Левінські. Той кивнув. Його обличчя було не таке, як у Малому таборі. 509 відчув, що його зрозуміли. Він пішов далі.

На нього чекав Бухер. Вони наздогнали групу чотирьох інших, які не припиняли руху й були вже трохи попереду.

– М’ясо, – бурмотів Вася. – Зупа і м’ясо.

Сперте холодне повітря канцелярії тхнуло ваксою для взуття. Капо приготував папери. Він виразно глянув на шістьох в’язнів.

– Ви маєте це підписати.

509 подивився на стіл, він не розумів, що тут було підписувати. Зазвичай ув’язнені виконували наказ, жодних формальностей ніколи не було. Він відчув, що на нього хтось дивиться. Це був один з писарів, який сидів за капо. Чоловік із вогняним волоссям. Щойно він помітив, як 509 звернув на нього увагу, він майже непомітно похитав головою справа наліво й одразу втупився поглядом у свій стіл.

Увійшов Вебер. Усі виструнчились.

– Працюйте далі, – скомандував він і взяв папери зі столу. – Досі не готове? Давайте, підписуйте вже!

– Я не вмію писати, – сказав Вася, він стояв найближче до столу.

– Тоді постав три хрестики.

Вася зробив три хрестики.

– Наступний!

Три новачки підходили один за одним. 509 відчайдушно намагався зібратися на силі. Йому здавалося, що ще є вихід, ще є надія. Він поглянув на писаря, але той більше не підводив очей.

– Тепер ти, – прогарчав Вебер. – Давай, підписуй, щось ти замріявся!

509 взяв аркуш до рук. Перед очима помутніло, кілька машинописних рядків розпливалися і стрибали перед очима.

– Читати зібрався?! – Вебер дав йому стусана. – Підписуй, пес шолудивий!

509 прочитав достатньо, він прочитав слова «своїм підписом добровільно засвідчую…». Він впустив аркуш на стіл. Ось вона, розпачлива остання нагода! Ось що мав на увазі писар.

– Ти, козел смердючий, підписуй! Мені що, водити твоєю рукою?

– Я добровольцем не зголошувався, – сказав 509.

Капо витріщився на нього. Писарі підняли голови і миттю знову поринули у папери. На якусь мить запала тиша.

– Що? – Вебер не вірив своїм вухам.

509 зібрався з духом.

– Добровільно я не зголошуюся.

– Ти відмовляєшся підписувати?

– Так.

Вебер облизав губи.

– Отже, ти не підпишеш?

Він вхопив ліву руку 509, викрутив її і рвучко потяг угору за спину. 509 впав на підлогу. Вебер міцно тримав викручену руку, потяг 509 догори, розхитав його й наступив на спину. 509 крикнув і стих.

Іншою рукою Вебер взяв його за комір і поставив на ноги. 509 впав.

– Слабак! – гаркнув Вебер і відчинив двері. – Кляйнерт! Міхель! Заберіть цього дохляка звідси і приведіть до тями. Залиште його там, я згодом підійду.

509 потягли геть.

– Тепер ти! – звернувся Вебер до Бухера. – Підписуй!

Бухер тремтів. Не хотів тремтіти, але опанувати себе не міг. Раптом він залишився сам. 509 забрали. Все в ньому ослабло. Треба швидко зробити те, що зробив 509, інакше буде запізно і він, як автомат, виконає все, що йому накажуть.

– Я теж не підпишу, – пробурмотів він.

Вебер вишкірився.

– Ти подивися! Ще один! Майже як у старі добрі часи!

Удару Бухер майже не відчув. З гуркотом на нього вмить опустилася темрява. Коли він опритомнів, над ним стояв Вебер. «509, – подумав він. – 509 старший за мене на двадцять років. З ним він зробив те саме. Я мушу витримати!» Він відчув, як викручують його руки, як плечі горять вогнем, як їх прохромлюють ножі, і вже не чув свого крику – а тоді знову провалився у морок темряви.

Коли вдруге прийшов до тями, то разом з 509 лежав в іншому приміщенні на вологій цементній долівці. Крізь шум долинав голос Вебера.

– Я б міг наказати, аби хтось підписав папери за вас, і справа була б залагоджена, але я цього не зроблю. Спершу я без поспіху зламаю вашу впертість. Ви самі підпишете папери, ви на колінах благатимете дозволу підписати, як будете ще спроможні писати.

Навпроти вікна 509 побачив темну пляму Веберової голови.