Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

— Так вони ж і приїздять, — сказав Греїм. — Перший, кого я тут зустрів, був овечий купець з Айдахо.

— Та ні, Дік хоче запровадити це на постійно, розумієте — щоб вони з’їжджались гуртом і в певний час. Але не звичайні аукціонні розпродажі, хоч він каже, що й таке влаштує для принади. Ні, це має бути щорічна триденна виставка-ярмарок, де виставлятиметься тільки його товар. Тепер він трохи не всі ранки просиджує з містером Егаром і з містером Пітсом. Егар у нього відає збутом, а Пітс — виставками…

Вона зітхнула й перебігла пальцями по клавішах.

— Ох, якби тільки ми могли зараз податися кудись — у Тімбукту, в Мокихо, на край світу…

— Та невже ви були й у Мокихо! — засміявся Грейм.

Пола кивнула головою.

— Була, аякже. Ось вам хрест, щоб я з цього місця не встала! З Діком, на «Все покинь», давно-предавно. Можна сказати, що ми пробули наш медовий місяць у Мокихо.

Грейм пустився з нею в спогади про Мокихо, а сам заходив у голову: чи навмисне вона раз у раз згадує чоловіка?

— А я гадав, що ви й тут живете як у раю… — казав він.

— Авжеж, авжеж! — запевнила вона аж начебто з надмірним запалом. — Але на мене щось найшло останнім часом. Пориває знятись і поїхати світ за очі. Може, це весняна гарячка — давні індіянські боги сіють свої чари. Якби ж тільки Дік не поринав отак з головою в роботу, не загрузав у своїх проектах! Ви знаєте, за всі роки, відколи ми одружені, я мала єдину справжню суперницю: землю, господарство. У Діка дуже вірна натура, а маєток — це, властиво, його перше кохання. Він же спланував і завів його, ще як не знав мене, й гадки не мав, що я є на світі.

— Заспіваймо ось це, — раптом перебив її Грейм і поставив ноти на пюпітр перед нею.

— Ой, ні! Це ж «Циганський шлях», він мені ще дужче настрій зіпсує,— запротестувала вона, — але вже почала тихенько:

Шляхом циганським на захід пливім

За патераном услід,

Поки з-за обрію джонки зринуть

І зіллється Захід і Схід…

— А що це таке — патеран? — спитала вона, урвавши пісню. — Мені завжди уявлялось, ніби це щось як французьке patois, говірка. Циганська мова. І здається якось безглуздо гнатися через увесь світ за мовою: ніби лінгвістична експедиція, чи що.

— Так, у певному розумінні, патеран — це мова, — відповів Грейм. — Але з одним єдиним змістом: «Я тут проходив». Патеран — це дві галузки, певним способом перехрещені й зоставлені на дорозі. Вони неодмінно мусять бути з різного дерева чи кущів. Ось, скажімо, у вас у маєтку патеран можна робити з мансаніти й мадрона, або з дуба і ялини, або з каштана й вільхи, чи з секвоїй й лавра, чи з чорниці й бузку. Це знак, що його один циган зоставляє другому: товариш — товаришеві, коханець — коханці.

І Грейм замугикав:

Биті дороги, і знов, і знов

Пінявий слід на морях —

Так проведе нас по всіх світах

Вірний циганський шлях…

Пола порозуміло кивнула головою, поглянула затуманеними очима через довгу залу, до картярів, тоді враз скинула з себе миттєву задуму й квапливо сказала:

— Далебі, в багатьох із нас чимало сидить циганського.

А в мені навіть подвійна пайка. І Дік, попри його буколічні нахили, теж циганської породи. А з того, що він мені розповідав про вас, я бачу, що й ви наскрізь такий.

— Властиво, білі люди — це й є справжні цигани, над циганами цигани, — висловив свою думку Грейм. — Адже так далеко, так відважно, з таким убогим спорядженням, як вони, жодні цигани не мандрували. Це ми прокладали шлях для циган, а не цигани для нас. Ну-бо, заспіваймо.

Вони співали сповнені буйної зваги слова на жвавий, безтурботний мотив, і Грейм, стоячи біля фортеп’яно, дивився на Полу й чудувався — з неї і з себе. Для нього не було місця біля цієї жінки, в оселі її чоловіка. А проте він був тут, хоча мусив би вже давно від’їхати. В таких літах він, виявилося, ще не знав себе. Це були якісь чари, якесь шаленство. Йому слід було вирватися зразу. Не вперше підпадав він під чари і шалів не вперше, але завжди йому ставало сили вирватись. Невже він з літами втратив ту силу? — питав він себе. Чи, може, це шаленство тяжче, ніж знав він досі? Тоді це наруга над святощами його душі, над спогадами, які він досі плекав і беріг так ревно, що вони ніколи ще не зазнавали наруги.

Він таки не зміг вирватися. Стояв біля неї, дивився на каштанову корону з кіс, що лисніла золотом і бронзою, на чарівливі кучерики над вухами, і співав пісню, яка ще дужче розпалювала його — та, напевне, і її, коли вона, з її натурою, почувала те, що вже кілька разів напівмимовільно виказала йому.

«Вона чарівниця, і голос — це не найменші чари в неї», — думав Грейм. А той голос, такий глибоко жіночний, властивий тільки їй, не схожий на голос жодної жінки в світі, лунав і переливався йому в вухах. І він знав, він не мав ані крихти сумніву, що те шаленство, яке вразило його, зачепило і її; що й вона, як і він, відчувала: тут зійшлись не просто дві людські душі, а чоловіча й жіноча.

Вони співали, і обох їх проймав той самий трепет; і думка про це, певність цього чимдалі дужче розпалювала Греймів шал, аж у голосі його мимохіть забриніла відверта жага, коли вони в одному пориві, в одному трепеті співали останні жагучі рядки:

Дикого сокола тягне блакпт,

Оленя гори й ліси,

А серце моє прагне серця твого,

Як було у прадавні часи.

Серце моє прагне серця твого,

Гасне світло у шатрах моїх.

Ранок край світу чекає на нас,

А світ — біля наших ніг.

Грейм чекав, що вона зведе очі, як долунають останні слова. Та вона сиділа нерухомо й дивилась на клавіші. А коли нарешті підвела голову, він побачив таке, як звичайно, обличчя Маленької господині Великого Будинку, пустотливу усмішку, збиточний погляд. Вона сказала:

— Ходімо подражнімо Діка, він програє. Я ще не бачила, щоб він коли гарячився через карти, але як йому довго не щастить, він робиться прекумедно похмурий.

Пола підвелась і рушила до столів, а