Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Чечілем, війтом Захаром Мазурою та суддею Ритором Квачем, обережно те й порадили, вважаючи, що в такий відповідальний час Сірко, як неабиякий ратний привідця, не може лишатися збоку, тим паче, що той «самовиборець» Виговський є тимчасовим і поміняв, як видно, становисько, «коли отак усі сусіди завовтузилися»... Дмитро навіть успіхи Богдана ладний був приписати Виговському...

Підкуповувала і Сірка, і Дмитра, і всіх інших і настійна відмова Виговського від гетьманства на Вальній виборній раді ще в Корсуні, та й пізніше, в Чигирині, про які розносилися чутки не лише в Україні, а й деінде. Міняв висновки, гадки та припущення і поголос, що цар, підкуплений гетьмановими запросинами воєвод та перепису як запевненням у вірності, огудливо висварив через Хитрово, і Пушкаря, і Барабаша, і інших, умовивши їх всіх не зводити наклепів і братовбивчого ворохобства.

Може б, Сірко, не дочекавшись спаду тогозимних морозів, був уже стрімголов і подався до Чигирина, бо таки був «сходинками» доконечно запевнений у такій нагайній потребі, коли б не прийшли в Домнину хату-збірню через Січ одна за другою непередбачені, далекі між собою та ніби й неважливі, але ближчі чи й болючіші вісті з усюд, задріждживши і підхмеливши собою і Великий Луг разом із Січчю.

Суботнього вечора, як Домна й Сірко готувалися провести Дмитра та Ївгу, хоч ще й гув церковний дзвін, в хату, забарно шамраючись у сінях, переступив перевальцем, ніби забрів з білою як молоко борідкою якийсь старець. Забрів і замешкливо став лицем до порога, зачиняючи двері.

— Дозвольте? — повернувся він, зачинивши двері.— Добривечір вам, добрі люди, у хаті! — задихано проказав, стягнувши повстяну шапку з голови і поклонившись.— Мусій я, Стохата, Дмитре! — заапелював до найстаршого в господі, кліпаючи заінеєними повіками.— На Загреблі жию, мо', пригадуєш, в сотій хаті!

— Стохата? Мусій!.. Свят-свят, чоловіче! — підвівся з лави назустріч прийшлому Дмитро і в подиві, і в розгубі, і в зневірі.— Живий ти? — ішов він, немов на привида, на гостя.— Яким дивом, чоловіче?— ледь не плачучи, почав він чоломкатися із пришельцем.— Роздягайся спершу, тогосвітний гостю, у нашій теплій хаті. Якою Божою милістю ти опинився в нас? — допустив нарешті почоломкатися і обезтямлених жінок та Сірка, що був геть розгублений.

— Живий не я, голубе, луб'я одне з мене,— всівся нарешті, підтриманий Сірком, Мусій Стохата на лавицю.

— Де ж ти був оце стільки? Що з тобою і як сталося по отому чередництві? — не витерпів Дмитро запитати гостя про найболючіше, згадавши Настку під плач і схлип жінок.

— О Боже великий! Мученице, Параскево П'ятнице!— не стримала в собі горя Ївга, сплеснувши руками.— Де ж поділася, дядьку Мусію, наша Настуня? — уже голосили обидві жінки в хаті.

— Та не квапся ти, дай чоловікові віддихатися! — нагримав у запалі на дружину Дмитро.— Не бачиш хіба, що він ніяк не відсапається?..

Довгою була оповідь діда Мусія Стохати, в якій зважувалися пригоди його ясирництва, сипалася вона, як те збіжжя в кіш при слабому вітрі. Тяглася, поки гість вечеряв, продовжувалася потім, і двічі вигорав до дна та знову заливався Домною лойовий блисківець-каганчик. Гість змовкав, а жінки, не стримуючись, голосили, витираючи пекучі сльози з очей, і всі знову слухали «стумну сторію» Стохати.

— Мурзи, який нас захопив зненаць із вашою Настунею і погнав у Ханщину із вспольною худобою, казав уже і кажу вам, я по імені не знаю, бо був я зразу ж подарований з частиною товару хановому управителеві і візирові Сефер-Казі-бею, а в того вже підволосений та згодом відпроваджений на ослику на гірські пасовиська вівчарем. Відтак всі ці роки я пас та доглядав йому, іродові, отари,— глибоко зітхнув Стохата.— Доглядав, хоч сили в мене все меншало і меншало, а восени ото, не знати вже й чому, мурза розжалобився раптом, а може, пізнав, що я вже ні до чого не вартий, та й відпустив милостиво мене додому на отому ж осликові, може, боячись, щоб я не вмер, бо вже сім літ давно минуло, по яких, за Кораном, вони мусять відпускати бранців. Правда, тамтешні бранці і по два терміни вже в ясирі, а їх не пускає. Не розумію, що то мені за щастя випало — на осликові вернутися додому. Всі бачать у тому чи каверзу й пастку якусь, чи силу Господню, та й годі! А як жилося мені і велося? По-різному, але назагал не так уже й зле, коли б не осінні та весняні холоди на гірських белебнях.

Гість витирає вишитим рукавом сорочки слізливі наболілі очі, втуплено дивиться поперед себе, ніби оглядаючи ще раз пройдене людоловство, і шморгає носом. Господарі, завмерло ждуть хоч натяку про долю Настки, уже утративши надію почути його із вуст старого.

— Дошкуляли,— ніби просипається оповідач,— і літні спеки та суховії, мошва та комарня; спеки пекли і зела на горбах та на підгір'ях, а гнус висотував сили. А тут?.. Отець Прокіп Чечіль, спасибі йому, виволосив мені скіском підошви, потім потримав мене колодним лежнем під наглядом моєї Феськи ледь не два місяці, поки не звівся я на ноги та не здибався вже ходячи, учора із Ригором Квачем, дак той, вислухавши мене, порадив знайти вас у пані Домни та про все оповісти,— якось ніби облегшено замовк, тяжко зітхнувши, гість.— Нас же, пане Іване,— повернувся він до Сірка,— як переказувала мені Настка в путі, тому мурзі тоді продав якийсь нелюд, даруй, твій шурин, чи що! Вона говорила мені,— закліпав старий повіками, дивлячись на Сірка,— і його ймення та прізвисько, але я, прости, витязю, за роки забув. Я його й бачив, правда звіддалік, як вони ото, мурза і він, чинили на переправі рахубу і сварилися, ледь не чублячись, за кошт.

— Данько? Гунда? — вирвалося, як вибух, у Сірка, зірвавши його з лавки.— Кривошапка? — нахилився він до Стохати.