Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Сина, безперечно. Батько помер у Чилі, ще до переїзду «Колонії». Але ця смерть не загальмувала розвиток «Асунсьйону». Дух Гартмана…

— …створив школу, — закінчив за нього Каздан. — Нас уже годували цією стравою. Скільки років сьогодні синові?

— Я сказав би, десь близько півста. Але його вік, як і його справжня особа, огорнуті таємницею. Бруно Гартман добре засвоїв науку. У роки юності він був свідком того, як його батька переслідували, заарештовували, допитували. Він зрозумів, що громаді буде тільки на шкоду, якщо її лідер перебуватиме на видноті. Тож усунув цю проблему. Ніхто у Франції не може похвалитися тим, що бачив його в обличчя. І якщо одного дня якась інша організація виступить зі звинуваченнями проти «Асунсьйону», вона не матиме можливості скласти провину на когось конкретно.

Волокін наполягав:

— Ви думаєте, Гартман ховається в «Колонії» чи живе деінде?

— Не знаю. Ніхто цього не знає.

— Я їздив в «Асунсьйон», — сказав Каздан. — Зустрів там лікаря на ім’я Валь-Дувшані. Ви знаєте його?

— Так, це один із ідеологів «Колонії».

— Це його справжнє прізвище?

— Прізвища — це, знаєте…

— І скільки там таких людей?

— Чоловік дванадцять, думаю.

— Це вони проводять дослідження?

— Невідомо, як організована група. У них має бути Рада. Центральний Комітет. Але всі вони завжди посилаються на Гартмана.

— А ви, як ви пов’язані з «Колонією»?

— Я жив у їхній громаді, коли вони мали осідок у Чилі. Допомагав їм оселитись у Франції. Тепер здійснюю нагляд за ними.

— А я думав, що чилійців переправив до Франції Лабрюйєр…

— Старий Лабрюйєр… Він справді допоміг переселитися кільком із них. Але йому не вистачило мізків, щоб зробити наступний крок. Створити цю Freistaadt Bayern. Незалежну державу.

Каздан, здавалося, нервував усе більше.

— Ми шукаємо щілину, крізь яку можна було б проникнути в «Колонію».

— Забудьте. Ніхто не може туди проникнути. Ні легально. Ні таємно. Ми обвели цей світ непроникним колом. І то в обох напрямках. Неможливо в нього увійти. Неможливо з нього вийти.

— Чому ви розповідаєте нам про все так відверто? — запитав Волокін.

— Ця інформація доступна для всіх. Через Інтернет. Через статті у пресі. Через розмови в міністерських коридорах. Але ніхто не може скористатися нею. І ніхто в неї не вірить. У цьому суть політики «Колонії». Бути на очах у всіх, але залишатися невидимою. Я можу описати вам коліщата і зчеплення тієї машини. Але ця машина завжди від вас вислизатиме. Машина, з юридичного погляду, не існує. І перебуває поза будь-якою людською уявою.

Мовчанка людей. Ґелґотіння гусей. Пі піднявся по схилу й уважно подивився на Каздана. Зеленава скатертина озера брижилася легкими хвилями за його плечима.

— Дивна річ… — прошепотів він. — У мене таке враження, ніби я тебе знаю.

Каздан стрепенувся, почувши це «ти». Він посірів. Потім сірий колір перейшов у мертвотно-блідий.

— Авжеж… Я тебе знав…

— То був не я, — відповів вірменин крізь зціплені зуби. — Я згадав би про такого виродка, як ти.

— Ти служив у армії, перш ніж прийшов у поліцію?

— Ні. — Каздан провів долонею по обличчю. — Повернімося до «Колонії». Ви говорили про дослідження. Ви говорили про інтереси армії. Але наскільки нам відомо, там завжди йшлося про знущання над дітьми. Про фанатиків, які поклали покарання в основу своєї релігійної віри.

Пі підняв із землі дерев’яну палицю. Обома руками випробував її міцність.

— А вам відомі цифри, які свідчать про погане ставлення до малолітніх тут, у Франції? Принаймні діти в «Колонії Асунсьйон» чогось навчаються. Вони виростають у дисципліні й вірі. Вони навчаються страждати й терпіти і стають справжніми солдатами. А якщо й доходить до найгіршого, то їхня жертва ніколи не буває марною. Вони непрямо посилюють нашу військову могутність.

— Падлючий покидьок! — прогарчав вірменин. — То ти можеш спокійно говорити про те, що хлопчиків катують? Адже йдеться про малих дітей! Ідеться про невинних, які…

Пі помахав палицею перед обличчям Каздана.

— Ці діти не падають із неба. Вони залежать від батьків, які належать до громади «Асунсьйон». То люди дорослі, й вони погоджуються на це.

Волокін побачив, що скроні Каздана блищать, — то були краплі поту.

Росіянин узяв слово, щоб змінити тему.

— Ми маємо докази, — зблефував він, — що Гартман і його кліка викрали кількох дітей, які співали в паризьких хорах.

— Нісенітниця. Керівники «Колонії» ніколи б не пішли на такий ризик. Вони мають власних дітей. Ви не знаєте «Асунсьйону». Це закритий, автономний світ, що обходиться власними ресурсами.

Каздан відступив назад. Коли він заговорив, то здалося, що він спромігся опанувати себе.

— Ми розслідуємо вбивство чотирьох осіб. Серед цих жертв — Вільгельм Ґетц, Ален Манурі, Режі Мазваєр. Ці прізвища вам знайомі?

— Прізвище Вільгельма Ґетца знайоме. Я знав його в Чилі. Але він також жив у французькій «Колонії», коли вона мала осідок у Камарзі. Інші прізвища невідомі мені. Чому ви пов’язали ці вбивства з «Колонією Асунсьйон»? Ваше розслідування ні в тин, ні у ворота…

Каздан не рухався, здавалося, його ноги міцно вгрузли в багнюку.

— А ви не припускаєте, що дітей «Колонії Асунсьйон» муштрують для війни? Що їх можуть навчити вбивати людей?

— Такий різновид підготовки там передбачено, але не для дітей. До ломки голосу хлопчики усю увагу приділяють співу. Потім, після досягнення статевої зрілості, вони переходять до іншого типу навчання. Бойового. Навчання мистецтва війни. Агоге, як у Спарті…

— А ви знаєте, чому