Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

— Ми приїхали саме для того, щоб її вислухати.

Пі обернувся до них.

— А ви знаєте, що таке «чорна зона»?

— Ні, — відповіли обидва детективи, майже одночасно.

Генерал запхав рукавички до кишень, потім ступив кілька кроків. Волокін стежив за його очима, що блищали, як дві зірки в сірому світлі. Росіянину несподівано пригадалася одна фраза Геґеля, яку він запам’ятав ще з часів навчання на факультеті: «Це та ніч, яку ми відкриваємо, коли зазираємо людині у вічі, — ми тоді занурюємо свій погляд у ніч, яка стає моторошно жахливою».

— «Чорна зона», — провадив Пі, — це таке спеціальне місце. Нічия земля, якої іноді потребують демократії, щоб виконувати там брудну роботу.

— Ви маєте на увазі тортури? — урвав його Каздан.

— Я маю на увазі реальну небезпеку, що всім нам загрожує. Кількість терористичних актів, замахів, здійснюваних смертниками, сьогодні зростає в геометричній прогресії. Маючи перед собою таких ворогів, ми не повинні думати про жалість. Фанатизм — найнебезпечніший вид насильства. З ним треба боротися всіма можливими методами… Як сказав Шарль Паска[89]: «Треба оголосити терор терористам».

— Такий погляд існує.

Генерал повернувся до співрозмовників. Кнопки на його куртці блищали в сяйві полудневого сонця. Він спокійно усміхався.

— Це радше висновок, зроблений із тривалої практики. Головна зброя терористів — секретність. Кілька людей змогли зруйнувати два велетенські хмарочоси, вбити тисячі людей, принизити наймогутнішу державу світу завдяки лише цій зброї. Секретності. Боротися з такими ворогами можна, тільки зламавши їхню мовчанку. Сьогодні, попри всі наші дослідження, нам не завжди вдається зламати волю заарештованих хімічними засобами. Залишаються методи фізичного впливу. Які нікому не подобаються, але які довели свою ефективність.

— Усе це лише риторика, — відповів Каздан. — Ви тільки показуєте, що ви не ліпші за тих, кого переслідуєте.

— А хто сказав, що ми ліпші? Ми — чоловіки на війні. По обидва боки фронту.

Волокін подумав про Алжир. І передусім про війну в Алжирі. 1957 року генерал Масу та його війська, наділені надзвичайними повноваженнями, за кілька місяців спромоглися знищити політично-військову організацію Фронту національного визволення. Головна зброя, яку вони застосовували: викрадення людей, арешти, екзекуції. І передусім — тортури, здійснювані систематично.

Авжеж, сумніватися не випадало: політика жаху була ефективною.

Пі знову почав ходити. Хмаринки пари, що вилітали з його рота, зависали над жмутиками його білого волосся, які маяли на вітрі.

— У цьому плані Сполучені Штати не вдаються до такого лицемірства, як ми. Система їхнього законодавства починає визнавати необхідність тортур. Але скрізь і завжди знаходяться апостоли чистої совісті. Величезна армія тих, хто нічого не робить і завжди осуджує. Не пропонуючи ніякого рішення. Саме тому сьогодні, більше аніж будь-коли, ми потребуємо «чорних зон».

— Ви говорите про такі місця, як Гуантанамо?

— Ні. Гуантанамо — це щось протилежне «чорній зоні». Місце офіційного утримання ув’язнених. Там усе на видноті. Джерело постійних сюжетів для телевізійних новин. Можу вам з усією авторитетністю сказати, що особливо небезпечних в’язнів допитують не там.

— А де?

— У Польщі. У Румунії. Сполучені Штати уклали договори з цими країнами. Їм надають там ділянки землі, де не діють жодні закони. Крім закону ефективності. У такий спосіб ЦРУ відкрило центри ув’язнення, де допитують заарештованих «особливої значущості». Таких підозрюваних, як Халед Шейх Мохаммед, той мозок, що спланував атаки, здійснені 11 вересня, взятий у полон у Пакистані.

Попри свій вік, Пі, здавалося, був добре обізнаний із сучасними подіями. Проте Волокін не вірив у ці чутки про таємні місця ув’язнень, про секретні допити.

— Ваші історії справляють враження, — сказав він, — але не заслуговують на довіру. Світ керується законами, правилами, конвенціями.

— Звичайно. Але що ховається за цією системою? Настрахані люди. Можу вас запевнити, що НАТО взяло на себе організацію таких «зон». Польща належить до НАТО, а Румунія прагне туди вступити. Були укладені таємні угоди. Виданий дозвіл здійснювати обліт цих територій, приземлятися на них і виконувати всіляку роботу поблизу повітряних баз. Ці країни дали гарантії невтручання. Ті ділянки території більше не належать ані Польщі, ані Румунії. Ще меншою мірою — Сполученим Штатам. Це зони, де не існує право, де не діють закони держав.

Каздан урвав його:

— Ви хочете сказати, що «Колонія Асунсьйон» — «чорна зона»?

— Авжеж, «Колонія» існує за таким принципом. Це територія без національності. Жодне законодавство не може бути там застосоване. Усе там дозволено.

— Франція не має проблем із терористами. Принаймні проблем того калібру, яким мусять давати сьогодні раду Сполучені Штати.

— Саме тому «Колонія» нині перебуває в сонному стані. Це лабораторія, що тепер не має застосування. Ми не хочемо знати, що там відбувається. Ми переконані лише в одному: досліди там тривають. І коли виникне потреба, ми зможемо використати знання, здобуті в «Колонії Асунсьйон». Її досвід.

— Ваш цинізм просто жахає.

— Завжди одна й та сама проблема, — усміхнувся генерал Пі. — Хочуть, щоб роботу було зроблено. Але ніхто не бажає знати, ні де її робитимуть, ані як.

— Ви сказали про досліди, — провадив Каздан. — А чи відомо вам, над чим працюють керівники громади?

— Ні. Вони застосовують велике розмаїття методів.

Волокін утрутився:

— Ці методи включають у себе експерименти з людським голосом?

— У протоколі сказано про звук, але нічого більше ми не знаємо. Якийсь час ми думали, що Гартман винайшов певний спосіб розшифрування голосу. Який давав би змогу виявляти чіткі факти через крик, через модуляції голосу. Але ми помилялися. Дослідження Гартмана стосується іншого виміру голосового апарата. Чогось дуже небезпечного, як на мою думку. Чогось такого, що перебуває поза болем…

— Коли ви кажете «Гартман», маєте на увазі батька чи сина?