Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Вони дісталися до Б’євра, коли видзвонило одинадцяту годину.

За кермом сидів Волокін. Він надрукував карту й обрав напрямок руху, поклавши її на коліна. Нічого не запитував у Каздана, який здавався виснаженим. Проминули ліс із його контрастними кольорами, чорні стовбури дерев на тлі червоного листя, і знайшли залиту бітумом дорогу, що відходила праворуч поряд із написом на щиті Понше. Так називалася оселя Пі. Вони заглибились у ліс. Навіть крізь скло Волокін відчував навколишню вологість. Вологість червону, живу, органічну…

За поворотом дороги вони побачили будинок генерала.

Насправді там було кілька будівель із бетону й скла зі скошеними дахами, що нагадували піраміду ацтеків. Ці споруди здавалися зануреними в шар опалого листя, наче уламок підводного човна в мулисте дно океану на великій глибині.

Волокін під’їхав до цього комплексу будівель заднім ходом. Вузькі вікна на другому поверсі були схожі на бійниці. На першому був цілий ряд засклених дверей, покритих чорним лаком. Ліворуч стояла вежа, схожа на струнку яхту, що підстрибує на хвилях. Бетонні поверхні були посмуговані патьоками дощової води, що утворювали там химерні малюнки, примарні тіні.

Ліворуч виднівся порожній паркінг. Волокін заїхав туди й вимкнув двигун. Вийшли обережно, намагаючись не клацнути дверцятами. Потім рушили до головної будівлі. Волога земля вбирала звуки їхніх кроків.

Садиба цілком вписувалася в навколишній краєвид, дуже близько оточена кущами та ялинами. Каздан натиснув на дзвінок, сполучений із домофоном та відеокамерою. Ніякої відповіді. Волокін іще раз оглянув паркінг. Жодної машини, крім їхньої, там не було. Пі, напевно, кудись поїхав.

Вони відступили від дверей і стали пильно розглядати засклені двері та вікна, шукаючи якихось ознак життя. Нічого. Волокін запитав себе, чи не варто нишком обшукати садибу. Він уже хотів пошепки запитати про це Каздана, коли раптом по той бік будинку почулися якісь звуки.

Ґелґотіння, до якого долучився й людський голос.

Без жодного слова вони обійшли навколо будинку по стежці, яка там була. Унизу побачили невеликий ставок, зарослий очеретом, а на протилежному березі верби низько схилилися над водою — здавалося, то якісь старі чаклунки опустили у воду розпущені коси.

Ліворуч, біля хатинки з потьмянілого дерева, стояв чоловік, оточений табунцем гусей, що ґелґотіли та клацали дзьобами. Чоловік мав дуже показний вигляд. Високий, у куртці-анорак кольору хакі, каптур і рукави якої оторочені хутром. Його гумові чоботи були по самі литки занурені в чорну багнюку. Голий череп, на якому стриміло кілька жмутиків сивого волосся, здавався рожевим у світлі полудневого сонця, чітко вирізняючись на темній поверхні озерця.

Вони підійшли ближче. Навіть іздалеку Волокін був вражений статурою того чоловіка. Кощаві риси його худого обличчя були дивовижно гарними. Руйнівна дія старості анітрохи не спотворила їх. Навпаки. Схуднення надало виразності цій аристократичній красі. Волокін усміхнувся. Це був їхній третій генерал. Щоразу він сподівався зустріти де Голля. І ось нарешті його побачив.

Чоловік промовляв до гусей тихим голосом, колупаючись у відрі з кормом, що стояло на землі. Коли вони підійшли до табунця на відстань трьох метрів, генерал нарешті визнав за потрібне випростатися. Його погляд пронизав їх, наче куля. Він не здавався ні здивованим, ані наляканим. Навпаки, усміхався, і зморшки на обличчі ще чіткіше вирізняли його риси — так художник акцентує свій ескіз за допомогою легких штрихів олівця. Його обличчя було так само непроникне, як лист броні.

— Я годую їх узимку каштанами, — сказав він, випускаючи хмаринку пари з уст. — Це мій секрет. Пізніше, набагато пізніше, в їхній печінці можна буде відчути цей пікантний присмак. Каштани підсилюють горіховий смак гусячої печінки. А також, я думаю, її чудовий рожевий колір. — Він кинув жменю каштанів гусям, які штовхалися біля його ніг. — У Периґорі кажуть: «Рожева, як сідниці янгола».

Детективи промовчали. Пі побачив вираз їхніх облич і вибухнув сміхом:

— Не дивіться на мене такими очима! Я сам виробляю собі печінку. Це не злочин. І не варварство, як іноді вважають. Гуси — перелітні птахи. Тому вони фізіологічно готові витримати перегодування. Без тих запасів, які вони щороку накопичують, вони не змогли б перебувати в польоті протягом тижнів. Це ще одна вигадка про про так звану жорстокість людей…

— Схоже, наш візит вас анітрохи не здивував, — сказав Каздан.

— Мене попередили.

— Хто?

Пі стенув плечима і знову нахилився до птиці. Шкіра звисала з його шиї, як сережки півня. Це була єдина ознака того, що цей чоловік досяг вельми поважного віку. Вісімдесят років чи навіть більше. Він усе кидав і кидав каштани гусям.

Нарешті знову випростався й подивився на двох візитерів:

— Хто ви такі, зрештою? Кінна поліція?

— Майор Каздан, капітан Волокін. Бригада кримінальних розслідувань. Бригада захисту малолітніх. Ми розслідуємо чотири вбивства.

— І ви знайшли мене в моєму лісі, на другий день після Різдва. Де тут логіка?

— Ми гадаємо, ця серія вбивств пов’язана з «Колонією Асунсьйон».

Пі ощирився на одну мить.

— Звучить переконливо.

Він рушив під навіс, гуси посунули за ним. Гусаків було легко впізнати серед сірих гусок: чорний живіт і чорна голова. Генерал відчинив двері. Десяток гусей розхитуючись підійшли до самого порогу. Інші подалися до ставка, поплескатись у воді.

Генерал скинув рукавички, підійшов до гостей.

— Я нічого не знаю. Нічим не зможу допомогти вам.

— Навпаки, — сказав Каздан. — Ви знаєте історію «Колонії». У Чилі й у Франції. Ви можете нам пояснити, чому наш уряд вирішив оселити на своїй території таку секту. І навіть надати їй автономію. Зробити її державою зі своїм суверенним правом!

Генерал обернувся до озера, змахнувши рукавичками. Вода була темною біля берега. Далі вона набувала веселого зеленавого кольору. Водорості, латаття, ряска разом утворювали гладеньку й світлу поверхню.

— Це довга історія.