Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

Хоч я принагідно й зіставив у цьому розділі кита зі слоном, порівнявши в певному відношенні хвіст одного й хобот другого, не треба ставити знак рівності між цими двома протилежними органами, а вже й поготів між самими створіннями, яким вони належать. Бо так само як наймогутніший слон — просто цуцик супроти левіафана, так і хобот його супроти левіафанового хвоста — не більше, ніж стебельце лілеї. Найнищівніший удар слонового хобота — не більше, ніж жартівливий доторк віяла в порівнянні з потужним, руйнівним ударом важезних лопатей кашалотового хвоста, що не раз підкидав у повітря цілий вельбот разом із веслами й усією командою, достоту так, як індійський жонглер підкидає м’ячі [126].

Що більше я міркую про цей могутній хвіст, то гостріше відчуваю власну неспроможність описати його. Інколи той хвіст робить жести, які лишаються для нас незбагненними, хоч вони зробили б честь кожній людській руці. У великому табуні кашалотів ці таємничі жести бувають такі незвичайні, що я чув, як дехто з китобоїв запевняв, ніби вони схожі на таємні знаки й символи масонів і ніби кит у такий спосіб свідомо розмовляє зі світом. Не бракує й інших украй дивних рухів усього китового тіла, яких не можуть пояснити навіть найдосвідченіші мисливці на китів. Отже, хоч би як я анатомував кита, а глибше шкіри проникнути не можу; я його не знаю й ніколи не пізнаю. Та коли я не розумію до пуття навіть хвоста цього левіафана, — як мені зрозуміти його голову? І ще більше: як мені зрозуміти його обличчя, коли він того обличчя не має? Він немовби промовляє: «Ти побачиш мою задню половину, мій хвіст, але лиця мого не побачиш». Та я й задньої половини не можу роздивитись як слід, і хай він хоч що твердить про своє обличчя, я знов кажу, що обличчя в нього нема.

87

НЕПЕРЕМОЖНА АРМАДА

Довгий, вузький півострів Малакка, що простягається на південний схід від території Бірми, є найпівденнішим виступом усієї Азії. Майже суцільною низкою тягнуться від того півострова довгі острови Суматра, Ява, Балі й Тімор; разом з багатьма іншими вони утворюють дамбу, чи то вал, що з’єднує Азію з Австралією й відгороджує пустельні простори Індійського океану від густо розсипаних архіпелагів Сходу. Цей вал прорізаний кількома брамами для зручного проходу суден і китів; між тими брамами найзначніші — Зондська й Малаккська протоки. Кораблі, що пливуть із заходу до Китаю, найчастіше проходять у Китайське море Зондською протокою.

Ця вузька протока розділяє Яву й Суматру. Вона пролягає посередині того гігантського валу з островів під охороною природного бастіону — отого високого зеленого мису, відомого морякам під назвою Яванський мис, — і нагадує головну браму, що веде до якоїсь величезної імперії, обнесеної муром. І коли згадати невичерпне багатство з прянощів, шовків, самоцвітів, золота й слонової кістки, що ним пишаються тисячі островів того східного моря, то можна подумати, що природа виявила мудру передбачливість, самим розміщенням суходолу бодай на вигляд, хай навіть безуспішно захистивши всі ці скарби від нашого зажерливого західного світу. Береги Зондської протоки не мають таких гордих фортець, як ті, що стережуть вхід до Середземного й Балтійського морів або Пропонтіду. Люди Сходу не вимагають, як датчани, принижених виявів шаноби у формі спущених марселів від нескінченної процесії суден, що вже не одне сторіччя вдень і вночі проходять з попутним вітром між Суматрою і Явою, навантажені найкоштовнішими східними товарами. Та, без жалю відмовляючись від таких церемоній, вони, проте, аж ніяк не зрікаються претензій на істотнішу данину.

З незапам’ятних часів піратські «прао» малайців чигали поміж низенькими острівцями та в тінистих бухточках Суматри, вилітали напереріз кораблям, що пливли протокою, і, наставляючи гострі списи, грізно домагалися данини. Правда, за останні роки в цих корсарів трохи поменшало зухвальства, бо європейські військові кораблі кілька разів уділили їм кривавої науки; і все ж таки й донині інколи можна почути, що те чи інше американське або англійське судно було взяте там на абордаж і немилосердно пограбоване.

І ось тепер «Пеквод», гнаний свіжим попутним вітром, наближався до цієї протоки. Ахав мав намір пройти нею в Яванське море, а далі, крейсуючи на північ у водах, де, як відомо, подекуди часто з’являлись кашалоти, пропливти понад берегами Філіппінських островів і дістатись до далеких узбереж Японії саме на початок великого китобійного сезону в тих водах. Таким чином «Пеквод» у своєму навколосвітньому плаванні мав обійти майже всі відомі терени промислу кашалотів, перше ніж спуститись до екватора в Тихому океані, де Ахав твердо розраховував дати бій Мобі Дікові, якщо доти ніде не наткнеться на нього. Саме в тих екваторіальних водах найчастіше бачили Білого Кита, і допливуть вони туди якраз у таку пору, коли буде найбільше шансів зустріти його там.

Та як це так? Невже в цих своїх послідовних пошуках Ахав ніде не пристане до берега? Чи його команда має пити повітря? Напевне, він десь пристане набрати прісної води. Але ні. Адже сонце вже з дйвніх-давен оббігає свою арену по вогняному колу й не потребує ніякої поживи, крім тієї, яку носить у собі. Отак і Ахав. Завважте одне щодо китобійних кораблів. Усі інші судна вивантажені чужим товаром, який треба перевезти до чужоземних портів; але наш всесвітній мандрівець не везе ніякого вантажу, крім себе самого, своєї команди й зброї та припасів для неї. В його просторому трюмі лежить ціле озеро, закорковане в барилах. За баласт йому правлять лише потрібні речі, а не якісь там марні свинцеві або чавунні зливки. І запаси води на ньому — на цілі роки. Чистої, доброї води зі старого Нентакіту, якій нентакітець у Тихому океані навіть після трирічного плавання віддає перевагу перед отією солонуватою рідиною з перуанських або індійських річок, хай навіть щойно вчора привезеною в барильцях на судно. Ось через це, тоді як інші кораблі, поки допливуть із Нью-Йорка в Китай і вернуться назад, дорогою зайдуть у два десятки портів, китобійне судно за весь цей час може не побачити берега й здалеку, а команда його не бачить душі людської, крім таких самих моряків у плаванні. Отож, коли ви принесете їм звістку, що настав новий всесвітній потоп, вони вам тільки й відкажуть: «Ну що ж, хлопці, ми