Читати книгу - "Україна — не Росія"

рубіж, і це не вважалося ненормальним. На жаль, традиція такого ставлення до нашого брата склалася із сталінських часів. Час від часу цю традицію закріплювала чия-небудь втеча за кордон. Особливо багато галасу наробило неповернення у 1971 році Федосєєва, досить великого фахівця в галузі радіолокації і систем розпізнавання «свій — чужий». Він був лауреатом Ленінської премії, Героєм Соціалістичної Праці, його розробки мали відношення і до нас, ракетників. Така людина — і раптом зрадник! Він попросив притулку під час міжнародної авіакосмічної виставки в Ле Бурже під Парижем. Базікати про такі речі в нас не заохочувалося, та й 30 років уже пройшло, тому я, якщо і довідався випадково в той час про якісь подробиці, їх уже не пам’ятаю, але все-таки в мене якесь неясне враження, що на авіасалон цього Федосєєва відправили, а точніше, випустили, чи то в порядку винятку, чи то експерименту, а він, як на гріх, візьми та втечи. Казали, що в міністра, який за нього поручився, трапився інфаркт, а Брежнєв був близький до того. Можна собі уявити, які інструкції пішли щодо закордонних поїздок наших «секретоносіїв».

Здається, тільки Володимир Федорович Уткін разів зо два був за кордоном, у тім же Ле Бурже, на авіасалоні. Їх групою доставляли туди, групою відвозили додому. З огляду на знайомства з новинками це було корисно, але стверджувати, що він побував у Франції, по-моєму, не доводилося. На початку 80-х ми, щоправда, установили зв’язки з Індією, робили для індійців космічні апарати. Але робили їх від імені Дніпропетровського університету, а не від імені КБ «Південне». Під цю програму була створена окрема група. Як у нас говорили, відморожена. Зараз це слово вживають зовсім у іншому значенні. Ці хлопці їздили до Індії і приймали індійських фахівців в університеті. В чому був сенс усіх цих хитрощів? Що іноземці могли побачити такого, щоб зрадіти: ага, от він, головний секрет? Справа ж не в зовнішньому вигляді, головне — технології, технічне рішення, конструктивне рішення.

Отже, в п’ятдесят років від народження чи біля того я вперше опиняюся в іншій країні, і ця країна — Італія. Треба пам’ятати порожнечу магазинів у ті роки в СРСР, щоб уявити, насамперед, споживацький шок, який я відчув. Відчув незважаючи на те, що давно вже жив у привілейованих, за радянськими мірками, умовах. Але все-таки жив я не в безповітряному просторі, і уявлення про стан радянських прилавків у мене, звичайно, було. Сьогодні нашим людям, які вперше потрапляють за кордон, цей шок зовсім невідомий, їх може уразити там щось інше, але ніяк не магазини, і я вважаю це чудовим прогресом.

Наша група складалася з п’яти людей. Нас запросила одна з аерокосмічних фірм Італії. Мене вразило, що люди на вулицях доброзичливі, посміхаються тобі. Що потік машин завмирає, коли самотній пішохід перетинає вулицю — ніхто не матюкає його за це по-італійськи, усі пропускають. Що з правого ряду можна за кілька секунд перешикуватися в крайній лівий, тільки зроби рукою знак з віконця. Кишенькових грошей ми мали принизливо мало. Керівники концерну всесвітнього значення не могли собі дозволити замовити морозиво в кафе. Спасибі «шведському столу» у готелі, він сильно нас виручав.

Я став питати себе: оці тисячі благополучних людей, які метушаться на вулицях, щось купують в крамницях, сидять у кав’ярнях, їдуть у своїх машинах, вони хто — трудящі чи буржуазія? Якщо це буржуазія, чому її так багато, і де хоч один представник експлуатованих класів? А якщо це експлуатовані, боюся, наші люди звільненої праці охоче помінялися б з ними місцями.

Чи треба говорити, що для приймаючої сторони і взагалі для кожного, з ким нам довелося спілкуватися, усі ми були «руссо». Я комусь пояснював про Україну, перераховував українських спортсменів, мій слухач болісно морщив чоло. Йому точно було відомо, що ці спортсмени росіяни. Україна — член ООН, наполягав я, але, по-моєму, співрозмовник вирішив, що в моє джерело інформації вкралася помилка. Здається, тоді я вперше відчув образу: виходить, що б не зробили українці, слава все одно дістанеться росіянам. Якби нас усіх за кордоном називали «радянськими», не було б на що ображатися. Але слівце не прищепилося, нічого не поробиш.

Я згадую свій перший виїзд за рубіж як виключно важливий. Саме там я сказав собі, що є фундаментальні речі, важливіші ракет, і варто звернути на них увагу. Можливо, з мого боку це було спізніле відкриття, але краще пізно, ніж ніколи. А слідом з’явилася й інша думка: якщо винести за дужки італійську теплу зиму, Україна має відносно близькі з Італією природні умови, Італія — щось на зразок вельми збільшеного Криму, причому грунти в нас кращі і різних ресурсів більше. Чому ж ми не маємо того, що має Італія? Чи не винний в цьому наш найсправедливіший у світі суспільний устрій, наша найдосконаліша в світі соціальна система, наша Велика Жовтнева соціалістична революція? Може, ми вже 70 років енергійно рухаємося в бічний глухий кут людства і от-от упремося в стіну?

У якомусь відношенні я повернувся з цієї поїздки іншою людиною. Мене почали цікавити теми, до того від мене далекі. Далекі, але все-таки не зовсім, тому що цікавили мене в юності, до вступу на фізтех. Особливо заглибитися в них не міг би попри все моє бажання: від роздумів про те, як рятувати завод, пухнула голова, я без кінця мотався до Москви, на моєму столі росла гора конверсійних проектів. І все-таки гуманітарій, який дрімав у мені, прокинувся. За найближчі півтора-два роки я перемінив безліч віх і цінностей. Не сумніваюся, що все це відбулося б і без італійської поїздки, але вона послужила спусковим механізмом, підштовхнула прихований процес.

Саме в 1988 році в Україні почався відчутний ріст суспільних рухів. Усунення цензури розв’язало язики, у людей став швидко вивітрюватися страх перед владою. Але ж ще так недавно цей страх здавався генетичним. Восени 1988 року почалися перші несанкціоновані мітинги, з’явилися — нечувана річ! — політичні клуби й об’єднання, у 1989 році виник «Народний Рух України за перебудову».

Хтось добре сказав, що реформи — це зміни, які відбулися вчасно. Спізнілі і половинчаті «реформи» в сфері управління народним господарством не вирішували жодного з завдань, які були покликані вирішити, і лише вносили дезорганізацію в хоч якусь, але налагоджену командно-централізовану систему керівництва народним господарством. Перша модель госпрозрахунку, друга модель госпрозрахунку, третя модель госпрозрахунку, Закон про державне підприємство... Якби всі ці моделі і закони почали впроваджувати двадцятьма роками раніш, не так поспішаючи