Читати книгу - "Король стрільців"

Мало того: на березі річки (бачить пані Кунеґунда в сні) герцюють, граються молоді коні й жеребці, що в сонному її мареві було підкреслене з особливою плястичністю. О, незбагнена, недосліджена ще таємнице людської підсвідомости, які ж ти чудеса твориш! Ще в п’ятницю нам здавалося, що після всіх тих страшних потрясень нещасна наша сусідка зовсім певно опиниться на Кульпаркові. А тут в суботу вранці пані Кунеґунда прокидається з чарівного сну цілком вилікувана з фізичних і душевних мук, просто новонароджена на світ!

І не диво: в «Єгипетському соннику» видання пана Гануляка стояло під гаслом «Чиста вода» — здоров’я, добра новина, а під «Коні» — великий маєток!

Віщим сном вона зараз поділилась з пані Евдокією Перепелицею.

— Це добре ворожить: ваш старий прийдуть додому, — вирекла безапеляційно наша пані господиня.

— То байка, що прийде додому, трясця на його голову, але ж, кумо, я єстем того певна, що він всі гроші принесе!

Ну, пані Евдокія, знаючи пана майстра, як лихий ґрейцар, щодо цього пункту з грішми мала деякі сумніви, але не хотіла кумі перечити, чи то пак підривати її віру в неможливі речі, рада, передусім, що кума якось позбиралася докупи. В гарному настрої, окрилені, так сказати, новими надіями, обидві супряжниці викотили візок з городовиною та й поперли на базар.

Для мене самого той суботній день був особливо пам’ятний з інших причин: це ж був передостанній день літніх вакацій. Завтра — неділя неділею, а в понеділок починалася цілорічна шкільна мука.

Звичайно такий день кожний школяр присвячував упорядкуванню учняцького еквіпунку, як той жовнір, що мусить перевірити свій виряд, перед тим як має відійти на позицію. Отож, треба було рівненько попришпилювати в зільнику і каліграфічно підписати зібрані під час вакацій та позасушувані листки з усякої деревини, квіти, корінці та інше хабаззя, впорядкувати колекцію метеликів і жучків, заморожених у камфорі.

Далі: пообгортати в пакунковий папір і знову каліграфічно попідписувати двадцятькілька зшитків і нотаток, позатісувати нагостро олівці, наліпити на палету акварельки, поклеїти арабською ґумою подерті підручники, ну, та й переглянути, хоч так «біг-пес-через-овес», матеріял з шостої кляси. Хоч що цього останнього після двох місяців лінюхування далебі не було в мене завеликої охоти.

Саме в розпалі такої підготовчо-наукової праці застукав мене мій неоцінений пан інструктор, що пропадав десь від самого ранку. Вскочив з кухні до покою якийсь сильно розохочений, тримаючи за вухо гладущик маслянки, вже до половини навіть видудлений.

— Що ти робиш, народній приятелю? — спитав, обмахнувши рукою білі «вуси» з верхньої губи.

— Та приготовляю собі все до школи. Листки вже поклеїв до зільника, метеликів понашпилював, тепер хочу зшитки обкладати…

— Начхай на те все. Ходи зо мною. Ти вже обідав?

— Та ще ні…

— Там у братрурі стоїть борщ і зрази з гречаною кашею. Кинь дещо за драбини, але раз-два!

Вже тепер достеменно не пам’ятаю — кидав я щось за драбини чи ні, в кожному разі з великою радістю покинув на столі свої підручники, зшитки, зільники й шкатулки з жучками та метеликами і, як слухняний вояк, подався за своїм командантом.

Все ж таки, виходячи з хати, відважився спитати його:

— Куди прикажете їхати, дорогий Голмсе? На станцію Вікторія?

— Ви вгадали, докторе, — з таємничою усмішкою відповів мій повелитель. — Якщо добрі духи триматимуть нашу сторону, а Скотленд Ярд не покиринить справи, ми розв’яжемо сьогодні загадку, не меншу від таємниці «Острова Божевільних». Коротко кажучи, я хочу нині заарештувати й віддати в руки прокуратора пана Юзефа Матуляка.

За яких десять хвилин маршу навпростець через поле ми були в шинку пана Матуляка. Пригадую собі, що якраз тоді всі гудки Городецького, Чернівецького Двірця, Залізничих Домів, Шпрехера і фабрики Меркурого відтрубіли полуднє.

В шинку ми не застали ані живого духа. Над шинквасом тикав стародавній дзиґар, а на мокрій циновій ляді жирували рої мух. Свіжовимита підлога посилана була трачинням, від якого розносився доволі приємний сосновий запах, багато приємніший від гнило-кислого задуху цілої, так сказати, трактієрні.

Пан Матуляк з’явився так несподівано, ніби видобувся з-під землі, а й справді він вийшов з підземелля, вірніше — з пивниці, до якої сходилося східцями в сінях, зараз коло входових дверей. Сховавши дебелі жмені на череві під брудним хвартухом, він стояв, розкрячившись, на порозі корчми і якось похмуро-підзорливо міряв очима пана Макса.

— Що?.. Ви вже назад? — забурчав непривітно.

— Ей, пане Матуляк, чи так вітається сталих гостей? — безжурно засміявся мій неоцінений пан інструктор. — Ну, кажу вам, якесь диво з вашим пивом: дуже смачне! Тільки прийшов додому, а вже горло пересохло і знову хочеться пити.

— До шинку дітей не водиться, — скоса глипнув на мене бувший оборонець міста Львова.

— Ох, не турбуйтесь, я не буду його розпиячувати! — урочисто заявив пан Макс. — Я хочу йому показати, як грати в більярд. Але наперед прошу мені дати одне велике, а цьому кавалерові лімоняду. Нап’єшся лімонядки, Михасю?

— Так, прошу пана інструктора.

Розуміється, я не мав зеленого поняття, звідки панові Максові прийшла фантазія вчити мене грати в більярд, так само не містилося мені в голові, як це він так розщедрився, що фундує мені лімонядку?

Тим часом мені ввесь час бриніла в ухах погроза мого неоціненого пана інструктора, що він хоче заарештувати нині пана Матуляка… То забило мені найгрубшого цвяха в голову! Гм!.. Він — і арештувати? Завіщо?

І, ніби, яким правом? І при чому тут