Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

Загалом же землеробство степової України наприкінці бронзової доби було розвиненим і в XIII—XII ст. до н. е. домінувало у господарстві.

В останні століття II тис. до н. е. роль землеробства зменшується. Причини цього не досить зрозумілі. Можна лише припустити, що збільшення орних земель призвело до зменшення пасовиськ та підриву скотарства. Крім того, оранка заплавних земель негативно позначилася на рослинності та природних умовах: вигорали степи, міліли річки, з’являлися напівпустельні регіони, майже непридатні для землеробства.

Трохи інакше розвивалося землеробство в північніших лісостепових районах. Завдяки пилковим аналізам, здійсненим на деяких поселеннях середньодніпровської, тшинецької та зрубної культур, розташованих у цих місцях, підтвердилося припущення про те, що клімат та рослинний світ з часів бронзи майже не змінилися. Вони були не просто придатними, а сприятливими для заняття землеробством. Доказом землеробського характеру господарства, як і в степу, є знайдені майже на всіх поселеннях та чи не в кожному житлі серпи, мотики та інші відповідні знаряддя. Важко з певністю твердити, які землі використовувалися під орні ділянки. Можна лише припустити, що це були насамперед заплави річок, укриті високородючими алювіально-луковими грунтами. Зручність використання заплавних ділянок у тому, що вони практично не виснажуються і можуть слугувати протягом необмеженого часу. Вірогідно, орними ставали ділянки лісу, розташовані поблизу поселень.

Цей тип підсічно-вогняного землеробства, при якому вирубувалися та випалювалися прилеглі до поселень ділянки лісу, був поширений упродовж усієї доби бронзи[328]. Розміри підсічного землеробства визначалися людськими ресурсами та наявністю вільних земель, позаяк відомо, що кожні 5—6 років оброблювані ділянки треба було залишати через їхнє виснаження. Виходячи з даних етнографії про чисельність людей на поселеннях бронзової доби (80—100 осіб), ділянки підсіки були невеликими за розмірами і становили в середньому приблизно 1 га. Якщо такі ділянки були розташовані недалеко від поселень, то освоєння нових місць досить тривалий час могло здійснюватися без переходу на нове місце. При цьому не відкидається й інший варіант, про який пише ряд етнографів та археологів[329]. Поселення лишається на місці, а на певній відстані від нього, недалеко від ділянок, оброблених для подальшої підсіки, виникають невеликі тимчасові «виселки». Таким чином, мешканцям лісостепової України було властиве заплавне та підсічно-вогняне землеробство.

Складніше відповісти на питання, чи використовувалися надзаплавні ділянки. Глинисті та суглинисті підзоли були дуже родючі, але й важкі для обробки. Археологи вважають, що обробка цих грунтів була під силу лише тим племенам, які вже знали плуг. Б. А. Шрамко переглянув уявлення щодо існування в Україні орного землеробства. Час, коли з’явилися тут рала. можна визначити добою бронзи. Залишки дерев’яних плугів архаїчної форми було знайдено у Чернігівській, Сумській та Запорізькій областях (рис. 162)[330]. Напевне, плуг та упряжні тварини розповсюджуються майже водночас із появою возів. На пам’ятках України дуже часто знаходять глиняні модельки коліс, іноді із ступицями. На використання як тяглової сили великої рогатої худоби вказують наявність кісток волів на деяких поселеннях доби середньої та пізньої бронзи, а також петрогліфи Кам’яної могили. Попри все це слід сказати, що головним знаряддям по обробці землі залишилися мотики. Про це, зокрема, свідчить той факт, що абсолютна більшість поселень доби бронзи розташована в долинах річок, поблизу родючих заплавних намулів, обробка яких не потребувала ніяких інших знарядь, окрім мотик. На поселеннях початку та середини доби бронзи знайдено кам’яні мотики клиноподібної форми з широким лезом. Напевне, такі знаряддя прив’язувалися до колінчатого дерев’яного руків’я або вставлялися у рогові муфти. Крім мотик, серед землеробських знарядь знайдено своєрідні кістяні лопати. Вони зроблені з тазових кісток та лопаток великих рогатих тварин. Напевне, більшість із них кріпилася до дерев’яного держака. Не виключається й існування дерев’яних лопат, схожих на лопати, знайдені на торфовищах типу Горбуновського на Уралі. Найрозповсюдженішими культурами на полях мешканців лісостепових просторів України були плівчастий та голозерний ячмінь, просо, овес, боби.

Рис. 162. Дерев’яні плуги бронзового віку:

1 — с. Токарі Сумської обл.; 2 — с. Калинковичі під Мінськом; 3 — с. Полісся Чернігівської обл.

Збирання врожаю здійснювалося серпами, спочатку з кременю та кварциту, а із середини II тис. до н. е. з бронзи. Протягом тисячоліть типи та форми серпів змінювалися. Уперше суцільні крем’яні серпи дугоподібної форми трапляються лише на поселеннях кінця ранньої бронзи. Масове ж розповсюдження припадає на середній період. Особливою популярністю користувалися так звані волинські серпи — великі знаряддя з вузьким гострим кінцем та широкою п’яткою. Їхньою особливістю була чудова обробка ретушшю, внаслідок чого одержували знаряддя завтовшки 0,5 см. Крім типових серпів, що мають характерну дзеркальну залощеність, використовувалися жнивні знаряддя, названі серпами-сікачами. Це були грубі знаряддя із слабо вигнутим, майже рівним лезом. Існує думка, що такі сікачі, або різаки, слугували для обробки та розчистки ділянок, які заросли чагарником. Усі серпи закріплювалися в руків’я — кістяні чи дерев’яні. Засоби кріплення, запропоновані Г. Кларком, Е. Кервеном, С. М. Вібіковим та Г.-Б. М. Бланке, виглядають досить переконливо[331].

Існує припущення, що зрізали, вірніше, відламували лише колос та верхню частину стеблини, а стерню спалювали на добриво. Однак наявність великої кількості серпів указує на те, що відламування не мало широкого розповсюдження.

Порівняння ефективності роботи сучасних серпів та давніх кременевих свідчить про бездоганність форми останніх та їхню високу продуктивність. Не виключено, що волинські серпи виникли під впливом бронзових знарядь. Збігається час їхньої появи (XVI— XV ст. до н. е.), вражає типологічна тотожність. За доби пізньої бронзи, особливо на території лісостепової Правобережної України, розповсюджуються своєрідні серпи, що складаються з 2—3 тонких загострених пластинок, які встановлюються у рогову або дерев’яну загострену основу. Поламка однієї з пластинок потребувала лише заміну її й не псувала всього знаряддя. Так, приблизно через 1000 років населення оцінило своїх енеолітичних попередників і повернулося до більш давніх складених серпів, які використовувалися поряд із суцільними.

Майже у всіх житлах доби бронзи зернотерки та ступки пов’язані з мливом зерна. Зернотерки були дво- та одноручними. Вони мало змінилися протягом бронзової доби. Їх виготовляли з місцевих порід каменю, твердих та крупнозернистих. Крім зернотерок трапляються уламки неправильної форми кам’яних брил із чашеподібними заглибленнями в центрі. Заглиблення добре оброблені крапковою технікою, але не відшліфовані. Г. Ф. Коробкова вважала, що ніздрювата поверхня таких ступок робилася свідомо — для полегшення обробки зерна. Експериментальні досліди показали виключну трудомісткість борошно мельного виробництва.