Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– Розкажи мені історію, – говорить Альба, спираючись на мене.

Обіймаю її.

– Яку саме?

– Хорошу історію. Історію про тебе і маму, коли вона була маленькою дівчинкою.

– Гм. Добре. Колись давно…

– Коли це було?

– В усі часи відразу. Колись давно і просто зараз.

– І те, й інше?

– Так, завжди, і тоді, і тоді.

– Як таке може бути?

– Ти хочеш, щоб я розповідав цю історію, чи ні?

– Ага…

– Тоді – гаразд. Колись давно твоя мама жила у великому домі біля лугу, а на лузі було місце, що називалося долиною, куди вона зазвичай ходила гратися. І одного ясного дня твоя мама, яка була лише маленькою крихіткою, волосся якої було довше, ніж вона сама, вийшла на галявину, а там був чоловік…

– Без одягу!

– Без жодної ниточки на собі, – погоджуюсь. – А коли твоя мама дала йому пляжний рушник, який вона, на щастя, мала зі собою, і він зміг щось надягнути, незнайомець пояснив їй, що він – мандрівник у часі, і дівчинка чомусь повірила йому…

– Тому що це правда!

– Ну, так, але як вона мала це знати? Отож дівчинка таки повірила йому, і пізніше була достатньо нерозумною, щоб вийти за нього заміж, і ось – ми тут.

Альба стукає мене кулаками у живіт.

– Розказуй правильно, – вимагає вона.

– Ой, як я можу тобі щось розповідати, коли ти мене так б’єш? Фу.

Альба затихає. Потім каже:

– Як так, що ти ніколи не відвідуєш маму в майбутньому?

– Я не знаю, Альбо. Якби міг, я би там був.

Над горизонтом стає темнішою синява, відступає хвиля. Піднімаюсь, пропоную руку Альбі й піднімаю її.

Обтрушуючи пісок із нічної сорочки, вона заточується в мій бік, промовляє: «Ой!» і зникає. Стою на пляжі, тримаючи вологу бавовняну нічну сорочку, вдивляючись у нечіткі сліди Альби в сутінках.

Відродження

Четвер, 4 грудня 2008 року (Клер тридцять сім)

Клер: Холодний яскравий ранок. Відчиняю студію й обстукую з черевиків сніг. Піднімаю жалюзі й підкручую опалення. Вмикаю кавоварку. Стою посеред студії та роззираюся навколо.

Дворічний пил і тиша панують понад усім. Мій креслярський стіл – порожній. Шаблони і рамки акуратно складені, мотки арматурного дроту лежать біля столу незайманими. Фарба та барвники, баночки з пензликами, інструментами, книжки; усе так, як я залишила. Ескізи, прикріплені креслярськими кнопками до стіни, пожовтіли й скрутилися. Відчіплюю їх і кидаю в кошик для сміття.

Сідаю за креслярський стіл і заплющую очі. Вітер стукає гіллям дерев об стіни будинку. Автомобіль хлюпає колесами, пробираючись крізь талий сніг у провулку. Кавоварка шипить і булькає, вихлюпуючи останні краплі кави у горня. Розплющую очі, тремчу і більше натягаю на себе теплий светр.

Прокинувшись цього ранку, відчула потужне бажання прийти сюди. Це було мовби спалах пристрасті: таємне побачення зі своєю старою любов’ю, мистецтвом. Але зараз сиджу тут, чекаючи на… щось… що б до мене прийшло, проте нічого не приходить. Відсовую пласку шухляду й дістаю аркуш паперу кольору індиго. Він важкий і трохи жорсткий, темно-синій і холодний на дотик, наче метал. Кладу його на стіл. Піднімаюсь і вдивляюсь у нього деякий час. Витягую декілька шматків білої пастелі й зважую їх на долоні. Відтак кладу їх і беру горня з кавою. Вдивляюся у вікно на задню частину дому. Якби Генрі був тут, він сидів би за своїм столом, дивився б на мене із вікна над столом. Або грав би з Альбою у скребл, або читав би комікси, чи готував суп на обід. Роблю ковток кави і намагаюсь відчути, як повертається час, намагаюсь стерти різницю між зараз і тоді. Час, дозволь мені зникнути. Тоді те, що ми розділяємо самою нашою присутністю, може з’єднатися.

Стою навпроти аркуша паперу, тримаючи білу пастель. Аркуш широкий, і я починаю посередині, схилившись над ним, хоча знаю, що було би зручніше за мольбертом. Відміряю постать, напівсправжнього розміру: ось верх голови, пах, п’ятка стопи. Обдумую в голові. Малюю дуже швидко, з пам’яті: порожні очі, тут, у центрі голови, довгий ніс, вигин злегка розтуленого рота. Брови вигнуті від подиву: о, це ти. Гостре підборіддя і кругла лінія щелепи, високий лоб і лише позначені вуха. Ось шия і плечі, що плавно переходять у руки, схрещені на грудях, наче для захисту; ось низ грудної клітки, пухкий живіт, повні стегна, злегка зігнуті ноги; стопи спрямовані вниз, наче фігура плаває в повітрі. Точки виміру – мовби зорі на темно-синьому небі паперу; фігура – сузір’я. Позначаю основні точки, й фігура стає тривимірною, мов скляна посудина. Ретельно вимальовую риси, створюю структуру обличчя, заповнюю очі, що дивляться на мене, здивовані раптовим існуванням. Волосся розливається хвилями на папері, невагомо та нерухомо плаває; лінії надають статичному тілу руху. Що ще є у цьому всесвіті, у цьому малюнку? Інші зорі, далеко. Перебираю інструменти і знаходжу голку. Прикріплюю малюнок над вікном і починаю проколювати папір, він повен малесеньких дірочок: кожен прокол голкою стає зіркою, у якійсь іншій безлічі світів. Отримавши галактику, сповнену зорями, виколюю фігуру, яка тепер справді стає сузір’ям, мережею крихітних вогнів. Оцінюю схожість, а вона дивиться у відповідь. Доторкаюсь пальцем її чола та промовляю: «Зникни», – але вона лишиться; зникаю тільки я.

Завжди знову

Четвер, 24 липня 2053 року (Генрі сорок три, Клер вісімдесят два)

Генрі: Опинився у темному коридорі. У кінці коридору – злегка розчинені двері, з отвору яких проливається біле світло. Тут повно калош та плащів. Повільно й тихцем прямую до розчинених дверей, обережно зазираю в кімнату. Ранкове світло наповнює кімнату так, що спершу боляче дивитися, втім, коли мої очі звикають, бачу простий дерев’яний столик біля вікна. За ним, дивлячись у вікно, сидить жінка. Біля її ліктя – чашка чаю. З вікна видніється озеро, хвилі якого розбиваються об берег і відступають назад; це повторення тішить, за кілька хвилин огортає справжнім спокоєм. Жінка надзвичайно спокійна. Щось у ній знайоме. Вона стара; її волосся абсолютно біле, спадає довгим струмком по спині над незначним горбом. На ній светр коралового кольору. Вигин її плечей, непорушність постави промовляють: ось хтось, дуже втомлений, та й сам я дуже втомлений. Переминаюсь