Читати книгу - "Королева пустелі"

Десятиденна конференція розпочалася 12 березня 1921 року, головною темою обговорення був Близький Схід у всіх можливих ракурсах. В Іраку Кокс зміг придушити повстання на дуже великій території і був, як і Черчилль, упевнений, що наступний крок до незалежного арабського уряду треба зробити без вагань. У конференції брали участь маршал авіації Г’ю Тренчард з ВПС Великобританії; Кінаган Корнвалліс, фахівець розвідувальної служби, який останнім часом керував арабським бюро, а тепер був закріплений за міністром фінансів у Єгипті; та генерал-майор сер Едмунд Айронсайд, командир військ у Персії. Команда сера Персі складалася з шести осіб, включно з Ґертрудою, Джафара-пашею та Сасуном Еффенді Ескаїлом, єврейським бізнесменом, який займав посаду міністра фінансів. Також на конференції був А. Т. Вілсон, який на той час працював у нафтовому бізнесі, що не завадило йому стати попереду офіційної групової фотографії, і тим самим відтіснити Ґертруду на задній план.

Лоуренс зустрів іракську делегацію на каїрському вокзалі. Після того, як Ґертруда востаннє бачила його на Мирній конференції, він став всесвітньовідомою персоною завдяки старанням журналіста Лоуела Томаса, який написав біографію Т. Е., а тепер їздив по світу, читаючи лекції та влаштовуючи прес-конференції про свого героя. Лоуренса публічність одночасно й мучила, і тішила — він дуже гнівався, коли одного разу потайки прослизнув на задній ряд кінотеатру на фільм про себе самого, а його все одно помітили. Уперше в житті він був відоміший за Ґертруду — от тільки її саму це зовсім не обходило. Вони обережно пробралися до її номера в готелі Семіраміс, і Ґертруда почала вичитувати Лоуренса за певні коментарі пресі, за похвалу й критику роботи громадянської адміністрації в Багдаді. У той час, коли Кокс викладався по повній програмі, щоб придушити повстання, Лоуренс написав статтю для газети Sunday Times: «Англійський народ у Месопотамії потрапив до пастки, з якої важко буде вибратися з достоїнством і честю. Ситуація виявилася набагато складнішою, ніж нам про неї розповідали, а наша адміністрація значно кровожерливіша та більш неуміла, ніж про це знає народ». Ґертруда налетіла на Лоуренса за це висловлювання й за його звинувачення у тому, що Іраку насаджували англійську мову: це була брехня, сказала вона, і він про це знав. «Казна-що!».

Хай там як, Ґертруда з Лоуренсом залишалися чудовими друзями, усе тими ж старими «пронирами», які тепер опинилися між найбільшими двигунами Близького Сходу і обоє хотіли бачити Фейсала королем Іраку. Після Лоуренсового від’їзду Ґертруда зробила короткий візит Черчиллю та його дружині Клементині в їхньому багатокімнатному готельному номері, а наступного дня вони взялися за роботу.

Кокс сказав Черчиллю, що в тимчасовій державній раді, яка підпорядковувалася британцям, найближчим часом мала відбутися заміна керівництва, і бажано, щоб це був арабський правитель. Ґертруда пояснила, що є три кандидати: сунітський лідер, накіб, Саїд Абдула Рахман, який вже у похилому віці і скоріш за все відмовиться; турецький принц; та шейх Мухаммарах. Також було два найсильніші суперники: Фейсал та менш підходящий Саїд Таліб.

Таліб, син накіба з Басри, був поважною фігурою, досить популярним у своєму регіоні, тямущий у політиці і, як одного разу його описала Ґертруда, «збиточник». На той час він саме займав посаду міністра внутрішніх справ і був дуже засмучений, що не ввійшов до складу каїрської делегації. Таліб був відомим убивцею — принаймні всі знали, що він убивав людей і під час війни намагався продати свої послуги за непомірну ціну або туркам, або британцям. В Індії його ув’язнили, але в результаті відпустили через втручання А. Т. Вілсона та британської адміністрації в Багдаді: адже Таліб зрештою був з дуже впливової іракської сім’ї, його батько очолював могутнє сунітське угрупування південної частини Іраку. Нещодавно Таліб співпрацював з британцями під час придушення повстання в Багдаді та Басрі й намагався втертися до Ґертруди в довіру за день до того, як вона поїхала до Каїра; пізніше Ґертруда розповіла:

«Він пив віскі й нашіптував мені на вухо все більш сентиментальним тоном про те, що завжди ставився до мене, як до сестри, завжди прислухався до моїх порад і зараз бачить у мені свою єдину підтримку. А я ж, своєю чергою розуміючи, що його амбіції ніколи не будуть реалізовані, та цього й не слід робити, не мала чого робити, крім як бурмотати знебарвлені слова дружби.».

Під час конференції Кокс, Ґертруда та Лоуренс висловили свої переконливі докази на користь кандидатури Фейсала. Він був героєм війни і відважним британським союзником у повстанні. Він був благородний і надихав діяти, і був готовий одразу братися за роботу. Черчиллю також подобалося, що з Фейсалом у Британії з’являться важелі впливу на його батька шарифа Хуссейна та брата Абдуллаха. Тож він віддав свій голос на користь еміра. Черчилль зв’язався з Англією, щоб передати їм те, що вважав найголовнішим: «Син шарифа, Фейсал, вселяє надію найкращого та найдешевшого рішення нашої проблеми». «За два тижні нам вдалося виконати такий обсяг роботи, на який раніше ми витратили б близько року, — писала Ґертруда у своєму листі до Балфура 25 числа. — Містер Черчилль просто неймовірний чоловік, він завжди готовий піти на компроміс і майстерно керує, як великими політичними зібраннями, так і маленькими комітетами, на які ми розпалися».

У Ґертрудиних очах Ірак почав потроху вимальовуватися. Маленький комітет, який тепер складався з неї, Кокса, Лоуренса та іракських міністрів, узявся за роботу, не звертаючи уваги на часові та географічні межі. Оскільки в країні, де переважна більшість мешканців шиїти, правив сунітський лідер, те, що емір буде прямим нащадком Пророка, було його козирем. Його слід було негайно запросити до Багдада до того, як почнуться вибори правителя. Але спершу йому потрібно було поїхати в Мекку і звідти оголосити про свою кандидатуру. Прямуючи далі на схід, його успіх зростав ще більше. Черчилль відправив телеграму до Великобританії зі словами: «І Кокс, і міс Белл погоджуються, що якщо притримуватися розробленої тактики, поява Фейсала в Месопотамії сприятиме його загальному визнанню».

Наступним важливим питанням, яке непокоїло Ґертруду, була Палестина. Черчилль зіткнувся з багатьма суперечними труднощами: він мусив встановити з французами прийнятний кордон між Палестиною та Сирією і ще один на півдні між Палестиною та Єгиптом. Він мав виконати обіцянку про батьківщину для євреїв і водночас забезпечити півмільйона арабів,