Читати книгу - "Огненне коло. Людина біжить над прірвою"

світ, зустрічатися з рідними, працювати, думати, любити… Атож, любити, бо брак руки чи ноги ніколи не робив неможливим щастя кохати й бути коханим. Вони їдуть в запілля, геть з цього пекла туди, де немає війни, і при всьому тому вони не дезертири — вони тільки щасливі, бо відкупилися від смерти й од війни своєю кров'ю, своїми руками чи ногами… Але на шлях вириваються з–за лісу танки — багато великих, ревучих потвор, — ригаючи вогнем, вони доганяють санітарну валку й чавлять все геть своїми гусеницями, вдавлюють в землю, розторощують і розмелюють, розламують на тріски, біжать вперед і знову завертають та й ще раз пробігають по рештках, ще раз, ще раз — вони гарцюють жорстокий, нещадний танок, вони його танцюють, і виють, і грохотять з насолодою… Вони обертаються на однім місці, немов дракони на череві, зарівнюючи й землю там, де допіру їхала валка з пораненими юнаками… О, скільки злоби! О, скільки людської нещадної, сліпої, ненаситимої злоби!

Не виміряти її, й не обчислити, й нічим її не зрівноважити!

Дівчата — селянські босоногі, засмаглі на сонці дівчата — вибігли на шлях і стовбичать купкою, несміливі і в той же час надзвичайно відважні. Вони винесли трохи харчів у пеленах… Вони прибігли з недалекого, розбомбленого й напівспаленого села й принесли вареної картоплі в мундирах, хліба, огірків, помідорів, щоб роздати хлопцям, що отакі вимучені й вистраждані машерують в хмарах пилу. Вони чужі й незнайомі, але рідні. Це ж, може, ті самі, що недавно оборонили їх і їхню худобу від німецького грабунку, від наруги, від глуму…

Вони нічого не кажуть, вони тільки простягають руки з дарунками й дивляться очима, повними сліз, на кожного. І їм ніхто нічого не каже. Цей шалений час не потребує слів, женучи все скаженим темпом.

Хлопці мовчки беруть харчі, інші цілують дівочі руки й машерують далі. Вони такі закурені, що на них не видно лиця, тільки біліють зуби й білки очей. Хлопці махають руками на прощання, а дівчата стоять і плачуть…

Їх раптом здмухує вогненний гураган… Немовби за кару за те, що вони дали цим приреченим риску хліба й краплю співчуття — краплинку дівочих сестриних сліз.

Вояки сидять під ліском на траві, витираючи піт і кров з облич та з подряпаних рук, зіпають від утоми й одчаю і вголос міркують про ворога — вставляють мляво слова поміж тяжкими віддихами. Розмова снується навколо питання: який він? Що то за сатана і як вона виглядить в дійсності? Кожен хотів би взяти й помацати його за горло.

— Який же він? — питає білявий хлопчина, видать, лемко з акценту, тоскно позираючи вгору, в задимлене, вібруюче від гудіння сталевих джмелів небо, бажаючи на власні очі побачити того, що сидить в тих пекельних машинах. — У, дияволяка! (Крізь сльози безсилої люті.) Який же ж він?

— А чорт його знає, — відповідає йому втомлено якийсь степовик і далі цідить глумливо, саркастично: — Може, там якась Гризодубова літає… Еге ж…

— Або Йосипенкова, — вставляє інший байдужим тоном.

— А вона ж умерла! — заперечує інший.

— А мало їх там є?!

— І то правда… Сволота!

— Авжеж. (Чиясь гірка–гірка іронія, жаль, глум, тремтіння в голосі.)

«Дійсно, — думає Петро, чуючи цю химерну розмову. Вони з Романом сидять осторонь і теж зіпають від утоми. — Дійсно, — думає Петро, — б'ють нас без жалю й без пощади, вмираємо ми тисячами, а мало хто бачив ворога живого у вічі. А хто й бачив — не роздивився. Глянути б! Глянути б в чортячі його очі. Хоч перед смертю. Отак зблизька. Спитати в нього, доки він буде нас мучити, та й пальнути б йому в ті його прокляті очі, випустити увесь магазин з автомата!»

— Що ти на це скажеш, Романе? — питає Петро вголос, машинально.

— Та що ж… — зітхає Роман, думаючи своє. — Може, й Гризодубова.

Ось група вермахтівців сидить і чекає, щоб здатися в полон. На неголених, замурзаних обличчях повна байдужість і… спокій. Вони ждуть полону як щастя. Дивно. Ще недавно ці солдати скаженого фюрера не сміли розраховувати на жодну милість, не сміли й не могли думати про полон інакше як про підлу зраду, приниження чести, і вони не думали про жодний полон. Де! Вони так героїчно машерували вперед. Вони так героїчно окупували й тероризували безборонне населення, здобували безборонних дівчат… Нарешті, вони так героїчно вішали й розстрілювали молодь (оцю саму українську молодь) по всій Україні, а останній час особливо в Галичині… Ну, може, не вони персонально, але їхнім іменем і за їхньою мовчазною згодою. Вони — як цілість. Вони її вішали по всіх площах і перехрестях… Вони так героїчно пацифікували Волинь, Галичину, Закарпаття… Вони так героїчно гнали в рабство до свого райху сотні тисяч, де мільйони української отакої молоді… Вони це робили в багатьох випадках і персонально, а взагалі, у всіх випадках вони те толерували, покривали.

А тепер–от вони сидять і ждуть полону. Полону як щастя. Як рятунку від кари, рятунку від смерти.

Дивно…

Біля них поруч сидить група українських вояків. І між тими вояками та німецькими солдатами відбувається химерна, проречиста своїм змістом, хоч і зовсім млява розмова. Німці пропонують юнакам здаватися в полон і самі ж з того сміються, показуючи рухом руки навколо шиї ту перспективу, яка цих юнаків у полоні чекає, — «петля». І піддають жару сентенціями, що українців свої ж брати повішають, і так їм і треба — їх чекає доля зрадників.

Українці — зрадники. Ха!

І недоговорювали справжнє підґрунтя того «ха». Але це було й так зрозуміле, а саме: «Таж хіба від унтер–меншів можна чогось кращого сподіватися!!!» Інша справа — вони, вони нікого не зрадили. А крім того — вони солдати і на сторожі їхнього життя стоїть міжнародний закон про полонених… Вони підуть до полону та й скоро будуть дома… Страхіття ж про большевиків — то байка.

Хтось не витримав та:

— Ex, ви, куролови! Чого ж ви поспішаєте до полону? Ви ще нічого не втратили, ви ще тільки здаєте награбоване. Ваша батьківщина ще десь далеко, й щойно тепер приходить потреба її захищати. Досі ви світ завойовували, а тепер приходить потреба власну батьківщину захищати!

— Еге ж, — додає інший. — Ваша ж земля ще не починалася. Ви ще маєте щастя