Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

відважними синами Глібовими!

*

Ти,  буй  Рюрику, і Давиде!

Чи  не  ваші  то золочені шоломи

по  крові плавали?

Чи  не  ваші  то хоробрі дружини

рикають, яко  тури,

ранені шаблями гартованими

у полі  незнаному?

Вступіть же,  господини,

в золоті стремена —

за обиду  нашого часу,

за землю Руську,

за рани Ігореві,

буйного Святославича!

*

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти

на  своїм златокованім столі!

Підпер гори  Угорські

своїми залізними полками,

заступив королеві путь,

зачинив Дунаю ворота,

мечеш каміння через  хмари,

судна  споряджаєш до Дунаю.

Погрози твої  по  землях течуть!

Відчиняєш Києву ворота,

стріляєш з отчого золотого стола

салтанів за землями!

Стріляй, господине, Кончака,

поганина-раба, —

за землю Руську,

за рани Ігореві,

буйного Святославича!

*

А ти,  буй  Романе, і Мстиславе!

Хоробра мисль

пориває ваш  ум на  подвиг!

Високо літаєте ви

на  діла  відважні,

як  сокіл, що,  на  вітрах  ширяючи,

хоче  птицю у буйстві здолати!

Єсть-бо у вас  залізнії парубки

під  шоломами латинськими.

Як  ідуть,  гуде земля,

і многі племена — Хинова, Литва,

Ятвяги, Деремела і половці —

сулиці свої  кидають

і голови свої  склоняють

під  їхні  мечі  харалужні!

Але вже,  княже,

Ігорю померкло світло сонця,

а дерево не  з добра

листву обронило:

по  Росі  і по  Сулі

(половці) городи поділили.

А Ігоревого хороброго полку не  воскресити!

Дон  тебе,  княже, кличе

і зове  князів — на  перемогу!

Ольговичі ж,  хоробрі князі,

уже  відвоювалися!

*

Інгваре і Всеволоде,

і всі  три  Мстиславичі,

не  простого гнізда шестикрильці!

Не  по  праву  переможців

собі  волості ви  придбали!

Де ваші  золоті шоломи

і сулиці ляські, і щити?

Загородіте полю ворота

своїми гострими стрілами —

за землю Руську,

за рани Ігореві,

буйного Святославича!

*

Уже-бо Сула  не  тече

сріблястими струменями

до города Переяслава,

і Двина болотом тече

отим грізним половчанам

під  крики поганські.

Один лиш  Ізяслав,

син  Васильків,

подзвонив

своїми гострими мечами

об шоломи литовські,

погубив славу

діда  свого Всеслава,

а сам  упав

від литовських мечів

на  криваву траву

під  черлені щити,

сходячи юною кров’ю.

А той  (убивця) прорік:

«Дружину твою, княже,

крила птиць приодягли,

а звірі  кров полизали!»

І не  було  тут

ні брата  Брячислава,

ні другого — Всеволода.

Сам-один ізронив він

жемчужну душу  із хороброго тіла

через  золоте ожерелля.

Посмутніли голоси,

принишкли веселощі,

труби  трублять городенські...

*

Ярославе і всі  внуки Всеславові!

Опустіте вже  стяги свої,

вкладіть свої  мечі  пощерблені,

бо вже  розгубили ви

славу  дідівську!

Бо  своїми крамолами

почали наводити ви

поганих на  землю Руську,

на  надбання Всеславове.

Бо  із-за усобиць ваших

почалося насильство

від землі  Половецької!

*

На  сьомім віці  Трояновім

кинув Всеслав жереб

на  дівчину, собі  любу.

Він  хитрістю заволодів кіньми

і скочив до города Києва

і доторкнувся стружієм

золотого стола київського.

Згодом скочив від киян

лютим звіром

опівночі з Білгорода —

і щез  у синій млі...

Він  урвав  щастя з три  куси:

відчинив ворота Новуграду,

розтрощив славу  Святослава,

скочив вовком до Немиги

з Дудуток.

*

На  Немизі стелять голови,

мов  снопи,

молотять ціпами харалужними,

на  току  життя кладуть,

віють  душу  від тіла.

Немиги криваві береги

не  добром були  засіяні —

засіяні кістьми руських синів...

*

Всеслав-князь людям суд чинив,

князям городи рядив,

а сам  ночами вовком шастав:

із Києва дорискував

до валів  Тмутороканя,

великому Хорсові

вовком путь  перебігав.

Йому в Полоцьку

подзвонили заутреню рано

у Святій Софії у дзвони,

а він  у Києві дзвін  той  чув.

Хоча  і віщу  мав  душу

в дужому  тілі,

та часто від біди  страждав.

Йому віщий-бо Ян

давно ще  приповідку,

смислений, придумав:

«Ні  хитрому,

ні багатому,

ні відуну  вдатному

суду Божого не  минути!»

*

О,  стогнати Руській землі,

споминаючи давні  часи

і давніх князів!

Того  старого Володимира

ніяк було  пригвоздити

до гір київських.

Його-бо стяги

стали нині Рюрикові,

а інші  — Давидові.

Та в різні  сторони

їхні  полотнища майорять

і списи свистять...

*

На  Дунаї  Ярославнин голос чується,

зигзицею незнаною рано квилить:

«Полечу, — каже, — зигзицею по  Дунаєві,

омочу шовковий рукав у Каялі-ріці,

утру князю криваві його  рани

на  дужому  його  тілі».

Ярославна рано плаче

в Путивлі-городі, на  заборолі,

примовляючи:

«О Вітре-вітрило!

Чому, господине, насупроти вієш?

Чому  мечеш хиновські стрілки

на  своїх  легких крильцях

на  мого  лади  воїнів?

Чи  мало  тобі  вгорі,

під  хмарами віяти,

гойдаючи кораблі на  синьому морі?

Чому, господине, мої  веселощі

по  ковилі розвіяв?»

Ярославна рано плаче

в Путивлі-городі, на  заборолі,

примовляючи:

«О Дніпре Словутичу!

Ти  пробив єси  кам’яні гори

крізь землю Половецьку.

Ти  ніс  на  собі

Святославові човни

до полку Коб’якового.

Возлелій, господине,

мого  ладу  до мене,

аби  не  слала до нього сліз

на  море  рано!»

Ярославна рано плаче

в Путивлі, на  заборолі,

примовляючи:

«Світле і трисвітле сонце!

Всім  тепле і красне єси!

Чому, господине, простерло

гарячі свої  промені

на  воїнів лади,

в полі  безводнім

спрагою їм луки  стягнуло,

тугою  їм тули  заткнуло?»

*

Грає  море  опівночі —

ідуть  смерчі хмарами.

Ігореві-князю

Бог  путь  указує

із землі  Половецької

в землю Руську,

к отчому золотому столу.

*

Погасли вечірні зорі.

Ігор  спить —

і не  спить.

Ігор  думкою поля міряє

від великого Дону

до малого Дінця.

Опівночі свиснув Овлур

коня за рікою,

дав  князеві знати —

пора!

Загула земля,

зашуміла трава,

вежі  половецькі сколихнулися.

А Ігор-князь поскакав

горностаєм в очерет,

білим гоголем на  воду.

Злетів на  борзого коня

й зіскочив з нього сірим