Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Додатково не завадить.

Я обвела поглядом кімнату: на нас дивились одразу три пари очей. Зсередини з’явилось стійке бажання – заритись під рятівну ковдру з головою, а от Колвіну, судячи з усього, було начхати на всіх глядачів одразу. Він відкрито демонстрував, одному глядачеві то вже точно, що ось це його наречена, і навіть більше, ніж наречена, якщо хтось мав з цього приводу якісь сумніви.

От тільки я – не Колвін, і стільки одиниць уваги на мене одну – якось багатенько у перерахунку на щільність, та все, на що вистачило моєї фантазії, так це спробувати підвестись, щоб хоч трохи збити приціл глядацької публіки.

Не встигла я втілити свій тактичний маневр, як до кімнати буквально увірвався незнайомий чоловік років сорока з хвостиком у камзолі приємного бузкового кольору зі сріблястою нашивкою на грудях у вигляді, як мені здалось, кадуцея. Він підлетів до князя й щось нервово зашепотів тому на вухо.

Креслав розвернувся до онука:

– Нам треба поговорити.

Вигляд у князя був стурбований та похмурий. Колвін почав був вже підводитись, та я вчепилась в його руку:

– Послухайте! Я все чудово зрозуміла: антидота немає! І, як бачите, в істериці не б’юсь. Хочете поговорити – говоріть при мені. Все одно ж взнаю, – спробувала посміхнутись, та, судячи з напруженого виразу обличчя Ігоря, вийшло не дуже.

– Звісно ж, нема! – почулось тихе пхикання Мілоша.

Поки я усвідомлювала суть сказаного ним, гарикнула Алєля:

– Мілоше!

Хлопчина злякано знітився, враховуючи, що зараз і Колвін ладен був спопелити його поглядом:

– Та я ж нічого… Гадав, всі знають…

Я перевела погляд на Ігоря:

– Тобто, я вірно зрозуміла: протиотрути від цього не існує взагалі?

Колвін скреготнув зубами, нервово зглитнув й, не озираючись на інших, сердито процідив:

– Залиште нас!

Мілош зник першим. Ну, під тим поглядом, котрим його все ж обдарував мій наречений, я б теж віддала перевагу зникнути, ніж перетворитись на купку попелу. Коли двері зачинились, Ігор підхопив мене й всадовив собі на коліна, міцно притискаючи до себе:

– Я синтезую антидот. Просто повір. Чуєш? – він зазирнув мені в очі, та я сховалась на його плечі. – Лєрка! Я зроблю це!

– Скільки в мене часу? – ледь спромоглась озвучити це страшне для мене питання.

– В тебе – життя! – рикнув він сердито.

– Ігоре, будь ласка! Я маю право знати! – не залишилась у боргу і я.

Він обхопив моє обличчя долонями й здійняв його, відриваючи від свого плеча:

– Я не віддам тебе! Не віддам, Лєрка!

В його очах вирували лячні буревії. Здавалось, втрапиш під них і знесуть, закрутять, потягнуть десь в якісь невідомі далечіні. Його губи накрили мої чи то з жагою, чи з відчаєм, і мені одразу ж захотілось розпливтись отією калюжкою, котрою не так давно обіцяла не стати. Як же кортіло розревітись: від образи – що вкотре все в моєму житті шкереберть, від жалю – чому знов я?!, і від страху. Невже це все?

Я насилу відсторонилась від нього:

– Не вистачало, щоб і ти отруївся.

Ігор потерся носом об мою щоку:

– По-перше, отруїтись можна лише через кров. А, по-друге, мені все одно: або я тебе витягну, або підемо разом.

Від тону, яким він це сказав, в мене тілом пронеслось скажене тремтіння:

– Ні! Це – дурість!

Дивлячись мені в очі, Колвін посміхнувся так, що всі мої слова, котрі я ще хотіла видати, застрягли у горлянці.

– Це вже не тобі вирішувати, синице, – поцілував він мене у скроню. – У будь-якому разі, в нас ще є час.

– Скільки?

– Враховуючи обставини, – Ігор наморщив лоба, – близько місяця.

– А до чого обставини? – здивувалась я почутому.

– Взагалі, ця отрута починає проявлятись місяців через три. Людина поступово втрачає сили та тихо, за два тижні, йде з життя. І на той час вже нічого не можна віднайти в організмі – ніяких слідів. Якби я не розблокував твою пам’ять, ми б і не дізнались. Маніпуляція з енергією все прискорила, та разом з тим і висвітлила те, що сталось, – він ковзнув по мені поглядом. – Я встигну, – Ігор зсадив мене на ліжко, підводячись. – Мені треба поговорити з дідом, – клацнув пальцем по моєму носі. – Я швидко.

Він прочинив двері:

– Алєля, приглянь за нею, будь ласка.

Та тільки пирхнула:

– Без тебе я, звісно ж, не здогадалась!

На місце Колвіна, що зник за дверима, одразу ж плюхнувся Мілош:

– А після крапель ти маєш вигляд дещо краще, – він прискіпливо вдивлявся в моє обличчя. – Начебто.

Дякую – заспокоїв, називається! Я криво усміхнулась:

– Невже помітно?

– Ну, так, – кивнув він без будь-якої задньої думки, – якщо придивитись.

– А, ну! – смикнула його за комір Алєля. – Киш звідси, розумнику! – прогнавши хлопчину, сіла поруч вона. – Не слухай цього шалопая! Все буде добре. Ігорьочок – хлопчик кмітливий. Він знає, що робити.

Почувши ось це її – «хлопчик», я не втрималась й приснула зо сміху, мальовниче уявивши «хлопчину». Сирін скептично окинула мене ліловим поглядом:

– Нічого смішного, між іншим, враховуючи мій вік, – зрозуміла вона причину моїх «веселощів».

– Виглядаєш ти молодшою за нього, – вкусила себе за губу, щоб стримати регіт, який перетворювався в істеричний, з огляду на стан моїх нервів.

– Сиріни, алконости, гаруди, фенікси – не старіють, – зітхнула вона чомусь не надто весело. – А, взагалі, я старша від Креслава.

Ого! Поряд з таким віком Колвін, звісно, хлопчик. Про себе я взагалі мовчу.

– А як справи з твоїм птахом? – вирішила змінити тему.

– З птахом? – Алєля навіщось покосилась на двері. – Розпустила під чотири вітри!

– Розпустила?! – незвичний вираз дещо здивував мене. – Це як?

– Це так! – мотнула вона головою й задерикувато хмикнула. – Оскільки він і сам розпустився, випнула його з сімейного гніздечка, щоб і очі мої його не бачили! Тож, тепер я – птаха вільна! До речі, – блимнула вона на мене підозріло сяючими очима, – ти про цього Сигвальда що-небудь знаєш? А то давно я тут не бувала.