Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Оце поворот! Я навіть розгубилась від несподіванки, забувши, схоже, всі слова. Проте, чому я дивуюсь: якщо русалки можуть вступати до шлюбу з цілковито людськими чоловіками, то чому б і сирін не знайти собі пару серед людей?

– Гей, подруго! – смикнула мене за палець Алєля. – Ти мене почула?

– А-а? – тут вже я війнула віями, виповзаючи з роздумів. – Так-так, звісно – почула. Знаю тільки те, що він – командувач княжої гвардії.

– Угу-м, – задумливо мугикнула та. – Отже, вільний-невільний – ти не в курсі.

Мілош скорчив їдучий писочок, намагаючись не трапити на очі сирін при цьому, а я заперечливо хитнула головою:

– Пробач. Я тут лиш декілька годин.

Алєля раптом потягла на себе мою руку, вдивляючись в щось: здається у вказівний палець. Я теж перевела туди погляд, та не помітила нічого, крім невеличкої крапки ледь фіолетового відтінку на місці укусу.

– Укол в нього зробили? – Алєля зараз була сама серйозність.

– Укол? – здивувалась я. – Укус.

– Укол «Укусу глотника», моя мила! – ствердно кивнула вона головою. – Я навіть слід магічної істоти, що зробила це, можу відстежити – його й досі видно.

– Можеш не клопотатись з цього приводу! – у стрімко прочинені двері увійшов Колвін і кинув під ноги сирін мішок з чимось. – Я вже знайшов. Щоправда, її встигли вбити.

Алєля гидливо скривилась, підтягуючи ноги під себе, наче сама близькість до того, що було всередині, могла її забруднити. Та все ж вона заглянула:

– Шишига*! – фиркнула сирін. – Звідки вона тут?

– Зараз важливіше взнати, хто її сюди притяг, – Ігор багатозначуще подивився на Алєлю. – І от тут мені потрібна твоя допомога. Її слід я зміг відстежити, а от від неї – може тільки магічне творіння високого ступеня.

Я помітила, як Алєлю аж пересмикнуло. Вона встала й обійшла шишигу, стаючи поряд з Колвіним:

– Ігорьочку! – зиркнула вона на нього не дуже добрим поглядом. – От ти хочеш, щоб я до неї торкнулась? Серйозно?!

– Алєля! – з очей Ігоря зараз був готовий зірватись карколомний ураган. – Хочеш, щоб та тварина спокійно розгулювала?! Чи, щоб вирішила довести почате до кінця, поки я протиотруту шукатиму?! Тобі не терпиться жальну пісню заспівати?!

– Збожеволів?! – обурилась вона. – Мені… з духом зібратись треба: не кожен день у таке пальцем тикаєш, – вона присіла й потяглась своєю витонченою рукою до зморщеного крючкуватого тільця істоти. – О, боги!

– Можеш не закликати – марно, – зовсім безсердечно констатував Колвін.

– Знаю! – фиркнула Алєля. – Не відволікай!  

Нарешті їй вдалось пересилити свою гидливість та торкнутись пучкою пальця чогось, що, схоже, виконувало функцію руки. Вона прикрила очі й деякий час сиділа, просто завмерши й, здавалось, навіть не дихала. Через декілька хвилин Алєля стрімко підвелась й почала рвучко обтрушувати палець, начебто вона ним у якійсь мерзенності колупалась. На її обличчі тим часом був все той же вираз гидливості.

– Ну, що? – не терпілось Ігорю.

– Слід чіткий, поки що, – кивнула вона. – Ходім.

Не встигла я хоч щось промовити, як вони обидва швидко вискочили за двері. Мені це прагнення дістатись винуватця будь-що – якось не подобалось. Надто розлюченим був Колвін: ще дров наламає. Ким би він там не був князю, а у будь-якій державі маються свої закони, і мені зовсім не хотілось би, щоб він потрапив до в’язниці через те, що скрутить комусь голову. Княжий замок – не поле бою.

Мілош плюхнувся поряд зі мною:

– Не переживай так! – ляснув він мене по руці. – Подумаєш: однією гадиною менше стане!

– Який розумний! – осудливо змахнула бровою. – А нічого, що Ігоря заарештувати можуть за вбивство?

– Що можуть? – блимнув очима хлопчик.

– До темниці кинути.

– А! Це? Та хто ж його туди кине: він же – спадкоємець!

Ну, так! Ну, так! Чула я цього спадкоємця: крізь зуби зі своїм спадкодавцем розмовляє. З коридору долинув якийсь гамір. Здається, я почула навіть звуки боротьби. Потім донісся скрик, точніше, я б сказала – зойк, і начебто – жіночий. Ой, як же мені це все не подобається! А встати – слабкість в ногах. Знов хтось заверещав.

Хоч як, та я сповзла з ліжка. Мілош заметушився навкруги мене:

– Ти куди? Тобі лежати треба!

– Хто сказав?! – ошкірилась я на нього.

– Та по тобі ж видно!

– Видно йому, – бурчала я, з горем навпіл натягуючи полуботки. – Перенеси мене до Ігоря.

Хлопчина склав руки на грудях й відвернувся:

– Щоб тобі погано стало?

– Мілоше! – якось все ж вирівняла я ноги, що так і норовили підкоситись. – Якщо я піду пішки, мені стане ще гірше.

– От же! – фиркнув він. – Вперта!

– Я це вже чула.

Мілош взяв мене за руку й нас закрутило у вихорі, з якого я через секунду вивалилась в якійсь кімнаті просто навколішки. Погано було до такого ступеня, що підвестись я б вже точно не змогла. В очах мерехтіли метелики, літали мушки й періодично їх затягувало напівтемною пеленою. Руки-ноги тремтіли, а тільцю дуже хотілось прилягти. Про шлунок краще промовчу. Мій коловертень злякано притискався до мене, боячись, мабуть, отримати на горіхи від Алєлі за те, що мене й послухав.

– Тобі погано? Погано? – співчутливо перепитував він щосекундно.

– Помовч, будь ласка! Від твоїх питань мені краще не стане!

Я спробувала хоч щось вихопити з загального гамору того натовпу, котрий миготів трохи попереду мене, оскільки в моїх вухах і без того гуділо після перенесення. Нарешті, нудота трохи відступила, і я все розчула. Хтось продовжував кричати: «Він вб’є її!»

Якась дівчина просто голосила дурним голосом. Долітали голоси князя й Алєлі, що намагалась вгомонити Ігоря, та його самого – зловісний рик. Хоч би тигром не обернувся – розкидає ж усіх!

З останніх сил я набрала якомога більше повітря до легень й проорала, як могла, голосніше:

– Ко-о-лвін!

Здається, на це в мене пішов ледь не весь запас моєї енергії, аж кулон розігрівся, намагаючись влити в мене все, що я витратила. Та витрачала я, схоже, швидше, ніж він встигав поповнювати. Тож, я просто обійнялась з приємно прохолодною підлогою. Щоправда, через секунду мене від неї відірвали все з тим же сердитим гарчанням, що перетікало в рев: