Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

— Наш Настоятель дуже слабий, — сказав Жану-Батісту помічник настоятеля. — Три тижні тому він упав під час служби. Його унесли без свідомості. Після того він повернувся до тями, але заледве говорить. Уночі страждає, чутно, як стогне, або навіть інколи кричить. Ваш помічник приготував для нього ліки, які трохи допомогли та заспокоїли. Але ми все одно дуже стривожені.

Жан-Батіст запропонував оглянути Настоятеля. Але спочатку все ж-таки задав питання, яке так і пекло йому губи:

— Де зараз мої друзі, метр Жюремі та пані?

— Не хвилюйтеся, — сказав помічник настоятеля, — вони прибули два тижні тому і чекають на вас. Єдине, що завадить вам негайно зустрітися, це те, що, через нудьгу, бо тут майже нічим зайнятися, вони вирішили — то була моя задумка, про неї я зараз шкодую — поїхати зустрічати світанок біля маленької каплиці, яку наші брати збудували трохи вище, в пустельному місці в горах. Вони повернуться звідти завтра вранці.

Жан-Батіст ненадовго засмутився, але вирішив, що відпочине вночі, перевдягнеться, а завтра вранці вийде їм назустріч зі свіжою головою та бадьорий тілом.

Помічник настоятеля завів його до кімнати хворого. То було просторе приміщення, яке освітлювалося великим отвором у стіні, що виходила на балкон, заставлений лаврами та фуксіями. На одній стіні висів килим із зображенням Вавилонської башти. Настоятель був колись архітектором у Дамаску. Після раптової смерті дружини та обох синів, він покинув місто і пішов, куди очі дивилися, Та потрапив до Синаю. Відтак він не лишав обителі Святої Катерини, і менш, ніж за два роки, зробився її ігуменом. Під час свого першого відвідування Жан-Батіст ще бачив його з компасом, екером та лінійкою в руках, бо він мав намір власноруч скласти план подальшої розбудови обителі. На столі в куті кімнати були складені товсті сувої — напевно, незакінчена праця.

Бідолашного Настоятеля було не впізнати — він був змучений, схудлий та жовтий, немов віск, мав перекошений рот.

— Я дуже радий побачити вас перед смертю, — ледве вимовив він.

Жан-Батіст стиснув кощаву долоню і не міг нічого відповісти — так він був схвильований. Старий знепритомнів. Лікар вийшов, та висловив помічнику настоятеля свій діагноз. Сказав, що якнайбільше можна сподіватися зменшити біль, але смерть неминуча.

— Найдивовижніше, — сказав помічник, — що він зовсім не боїться ні першого, ні другого. Насправді страждаємо лише ми.

— Здається, не пройде двох днів…

Помічник перехрестився, стримав сльози та повів Жана-Батіста до приміщення, яке йому приготували.

* * *

О сьомій ранку, йдучи пішки від каплиці, біля якої вони стрічали світанок, Франсуаза з метром Жюремі зустріли Жана-Батіста, який ішов з обителі. Вони схвильовано обнялися, почали розповідати йому про свою подорож. Але він хотів знати про Алікс.

— Вона трохи затрималася, — сказала Франсуаза. — Зараз вона прагне бути сама. Ви знайдете її тут неподалік, на великій кручі навпроти каплиці.

Жан-Батіст вибачився та залишив їх. Він пішов далі. Було вже дуже гаряче; він зняв свій камзол та поніс його на плечі. За поворотом кривої стежки раптом відкрилася маленька каплиця. То були просто чотири кам’яні мури, вкриті нерівною черепицею. Ченці навіть не поставили на ній хреста, через повагу до різних вірувань тих, хто міг опинитися на цьому місці. Між будівлею та кручею, навколо якої здіймалися рівні камені, схожі на загорнуті покривалами постаті, знаходився невеличкий майданчик. З цього пагорба споглядали схід сонця. Дивитися можна було на три сторони. Там Жан-Батіст побачив Алікс. Швидше, він угадав її, і вона тієї ж миті підвелася через якесь передчуття. Він побіг, зупинився за десять кроків до неї, і далі пішов дуже повільно. Як сильно вона змінилася! Обличчя, тіло, постава тепер були зрілі, а врода її сяяла від цього ще яскравіше. Одягнена в чоловічий одяг, вона була вільною від пут спідниць та корсетів, волосся її було розпущене. «Але все це ніщо поряд з цим виразом величі, непокірливості» — подумалося йому. І сам він, чий образ розмився в пам’яті Алікс під час довгої розлуки, знов засяяв у її очах і рішучістю рис, і блиском зіниць, і витонченістю та силою, розлитими в кожному його найменшому русі.

Ось вони й завоювали все, чого прагнули. Їх роз’єднували лише десять кроків кам’янистою землею. Нерівність походження, непохитність батька, немилість Короля та недобрі наміри такої кількості різних людей ускладнювали цей шлях не більше, ніж ці дрібні шматочки застиглої лави, які котилися з-під їхніх ніг.

Опинившись на відстані простягнутої руки, вони щосили вдивлялися один в одного. Зрештою, до цієї миті вони лише робили все, щоб уможливити цю справжню, уважну першу зустріч. То вже не була комедія опущених очей та прихованих поглядів. Вільні, вони мали спочатку добре роздивитися один на одного, роздивитися без сорому, аж до самого дна душі, побачити один одного такими, якими вони зробилися, тобто більш, ніж будь-коли, самими собою.

Алікс повільно підняла руку та піднесла її до губ Жана-Батіста. Він поцілував кінчики її пальців. Вільні, вони більше не мали ховати свою насолоду, зменшувати поспішливістю її глибину.

Небо було переповнено величезними білими, нерухомими ватними хмарами. Жан-Батіст скинув свій камзол на каміння, обійняв Алікс. Вільні, вони не повинні були відмовлятися від власних бажань, коли ці бажання були взаємними, і не треба й зазначати, що вони дійсно були в ту мить такими. Вони цілувалися, зливали губи, ласки, і про це не скажеш нічого такого, що не зможе уявити собі кожний, хто хоча б одного разу за своє життя був цілком щасливий.

Вони пробули в горах увесь ранок — ходили, обійнявшись, зупинялися, щоб продовжити перервані поцілунки. Величезні базальтові плити складалися одна до одної, немов сторінки гігантської книги. Даль відкривалася оку смугами, що змінювали одна одну, набуваючи різних відтінків блакитного, аж до найбільш віддаленого лілового, який належав Червоному морю. Немає у світі місця більш неспокійного, ніж ці синайські кручі: вони немов щойно піднялися з самого вогняного нутра землі та одразу ж занурилися в бурхливе лоно неба, сповитого дощем та скрученого вихорами. Вони ходили під гарячим вітром, який здіймав та переплітав їхнє волосся.

— Яке дивне місце! — сказав Жан-Батіст. — Тут кожної миті чекаєш, що з-поза хмар з’явиться сам Бог.

— А що б ти зробив, якби він опинився тут, перед нами? — спитала, сміючись, Алікс.

— Попросив би його сісти, ну, наприклад, на цьому камені, бо мені здається, що він дуже старий, і стомлений.

— А далі? — питала Алікс, відсуваючи пасмо волосся з чола коханого.

— А далі я