Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А якби він дав тобі заповіді?
— Я відповів би, що вони вже вписані в творіння, і йому не слід робити їхнім хоронителем когось особисто, щоб ніхто більш не вигадував священиків, королів, батьків та іншого зла.
— Ти був би доволі зухвалим, і він міг би поразити тебе блискавками.
— Чому це? — промовив Жан-Батіст серйозно. — Якщо Бог існує, то він любить щасливих людей.
Так проходили години цілковитого щастя, між коротких розмов, сповнених сміху, та довгих ласок.
Повертаючись, нарешті, до монастиря, вони ще трохи просунулися в розповіді про розлуку — цієї теми їм було ще довго не вичерпати до кінця. Алікс усе ж-таки зізналася, що віддалася іншому чоловікові, бо ця таємниця обтяжувала її серце. Вона сказала, кому, та коротко пояснила, чому.
— Ти його кохаєш? — спитав Жан-Батіст.
— Я думала про тебе весь свій час, і жодної миті не припиняла кохати тебе.
— Тоді яка мені різниця! Я не твій володар, і для нашого союзу жодних умов не потрібно.
Жан-Батіст про себе посміхнувся думці, що він уже помстився своєму супротивнику, хоча не мав ані такого наміру, ані бажання.
У монастирі вони обідали в товаристві Франсуази та метра Жюремі. Протестант приймав своє щастя охоче. До нього повернулися звичайні красномовство та усмішка. Головним питанням було куди податися. Бо вони ще знаходилися, хоч і під захистом Святої Катерини, але все ж-таки на землі Великого Султана, та їх, без сумніву, розшукували.
— Ми з Франсуазою поїдемо до Франції, — сказав метр Жюремі.
— До Франції! Але ж ти протестант, невже забув?
— Якщо я забув, то мені нагадають, — сказав метр Жюремі зі сміхом. — Якщо серйозно, то що краще — продовжувати бути паріями на сході чи на рідній землі? Ми вже досягли такого віку, коли вигнання стає найбільшим болем. Отже, якось пристосуємося до того, як нас прийматимуть.
Оскільки вони вже вирішили, не лишалося жодної надії змусити їх відступитися. Вони розраховували залишитися в монастирі на місяць, поки справа з викраденням не вщухне в Константинополі, де про неї мав сповістити месьє де Майє. Потім збиралися до Палестини, де мали сісти в Жуніші на корабель до Кіпру, Греції, Венеції та Франції.
Варто було подивитися на них — великих, спокійних, сильних своїм досвідом та з’єднаних такою глибокої ніжністю, — і ставало зрозуміло, що для їхньої сумісної волі немає нічого неможливого.
Алікс замріювалася Абіссінією. Жан-Батіст розповідав їй про неї годинами, та ще більш розпалив її цікавість. Вони навіть хотіли спершу туди поїхати. Але трапилося так, що під час перебування в монастирі вони отримали через моряків з Тора лист від Мюрада, який надійшов з Масауа. Він виконав свою місію та писав про ефіопські новини. Імператор Ісус помер кілька місяців тому, звичайно, від хвороби, про яку було відомо Жану-Батісту. Його син, вихований священиками, був так погано налаштований до іноземців, що Мюрад сам не схотів доповісти йому про свою місію та вирішив краще повернутися до Алепу або до Єрусалиму, де він зможе, працюючи кухарем, отримати хоч якийсь зиск зі своїх подвигів у Каїрі.
Ці новини змусили Жана-Батіста відмовитися від подорожі, до якої його спонукала дружба з Імператором, котра мала би слугувати йому захистом. Ніхто не мав такого великого, як Негус, бажання завадити чужинцям непокоїти свою країну, і ніхто так не шкодував про те, що вона творить власну історію, в якій заходу не надається жодної ролі, а його представникам — жодного місця.
Отже, вони вирішили їхати на північ, проводити Франсуазу з метром Жюремі аж до Сен-Жан- д’Арку, а там уже вирішувати, як далі.
Після тижня забуття помер Настоятель. Його хоронили з урочистим піднесенням. Обитель очолив послідовник, обраний ченцями. Алікс і Жан-Батіст звикли до довгих прогулянок у горах, але також і в темному лабіринті монастирських вулиць, який став для них надто знайомим. Їх улюбленим місцем у годину, коли наставали сутінки, а спека трохи послаблювала свою мертву хватку, був маленький дворик біля абсиди базиліки. На цій дивно пустій площі ріс дикий кущ, за яким не було жодного догляду. Однак він мав підстави знаходитися в обителі — то був священний стрижень, на якому трималася вся її будівля. Хоч він і не належав до того ж виду, що й рослина, біля якої вони зустрілися, і яку Жан-Батіст пізніше бачив в Ель Ваху — і це їх трохи засмутило, — то була, як їм сказали, справжня Мойсеєва Неопалима Купина.
Епілог
Після того, як метр Жюремі вислухав розповідь Жана-Батіста про зустріч з протестантами в горах, він мріяв лише про те, щоб до них приєднатися. Франсуаза надто кохала його, щоб не поділяти цього наміру. Щойно вони прибули до Франції, вона зняла на свої накопичення маленьку корчму. Вона була католичка, і ніхто не міг їй завадити. Удень у закладі подавали вино подорожнім, селянам та воякам. Уночі туди приходив метр Жюремі з товариством заколотників, з якими був у горах. Шістьма місяцями пізніше повстанці розв’язали в краї справжню громадянську війну. Знадобилася ціла армія, якою командував маршал де Війар, щоб розігнати цих розбійників у сорочках поверх одягу, які увійшли до історії під іменем камізарів. Метр Жюремі, який назвався Равенелем, був однім з їхніх ватажків. Після придушення повстання йому вдалося втекти, і Франсуаза, безумовно, попрямувала за ним. Зараз їхні сліди загубилися, але можна припустити, що вони знайшли притулок у Англії.
Жан-Батіст у Сен-Жан-д’Арку, лікуючи тамтешню знать, заробив достатньо грошей, щоб поїхати до Сирії. Разом з Алікс вони дісталися вершки до Пальмири і, перетнувши всю пустелю, опинилися біля боліт Євфрату. Потім увійшли до Персії, де їм нічого не загрожувало. Вони спокійно подивилися на цю країну, і вона їм сподобалася. У Іспахані Жан-Батіст знов зайнявся своїм ремеслом. Він мав там величезний успіх. До нього зверталися міські купці — і перси, і чужинці, — дипломати, прості люди та навіть найзавзятіші імами. Невдовзі йому вистачило золота, щоб купити великий будинок поруч з Блакитною мечеттю. Клімат був підхожим для вирощування всіх рослин. У своєму аптекарському садку він проростив зерна, котрі зберігав у кишені впродовж мандрів. Алікс посадила троянди. Більше вони їхати нікуди не хотіли.
По смерті Людовика XIV їм стало відомо про призначення регентом герцога Орлеанського, з яким Жан-Батіст так і не познайомився, коли той був герцогом де Шартром. Він написав йому. Регент відповів власноруч, висловив гаряче бажання бачити його в Парижі. Жан-Батіст порадився з Алікс; зрештою,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.