Читати книгу - "48 законів влади"

власну ідентичність і систему нових цінностей. Але з роками батькові традиції повернулися. Батько Мао вважав фізичну працю вищою за розумову; замолоду Мао глузував із цього, але з часом він несвідомо повернувся до поглядів батька і перебрав їх собі; відроджуючи застарілі ідеї, він змушував до фізичної праці цілі покоління китайських інтелектуалів — ця жахлива помилка дорого обійшлася його режиму. Пам’ятайте: ви самі собі батько. Не витрачайте роки на створення себе, аби потім послабити пильність і дати змогу привиду минулого — батькові, звичці, історії — крадькома опанувати вами.

Нарешті, як випливає з оповіді про Луї XV, достаток і процвітання роблять нас ледачими і неактивними, бо, коли наша влада убезпечена, у нас немає потреби діяти. Це небезпека, особливо для тих, хто досягає успіху і влади в ранньому віці. Драматург Теннессі Вільямс, наприклад, злетів із невідомості до слави завдяки успіху п’єси «Скляний звіринець». «Моє життя до цього успіху, — писав він згодом, — потребувало витривалості, хапання пазурами і видряпування, але воно було добре, бо людський організм створений саме для нього. Я не помічав, скільки життєвої енергії пішло на цю боротьбу, доки вона не скінчилася. З’явилася безпека. Я сів, роздивився навколо, і раптом відчув депресію». У Вільяма стався нервовий розлад, який, можливо, був йому необхідний: на межі психологічної кризи він знову зміг писати з давньою силою, створивши «Трамвай Бажання». Федір Достоєвський теж після кожного успішного роману відчував, що грошова забезпеченість робить творчість зайвою. Він ішов із усіма своїми грошима до казино і не полишав заклад, доки геть усе не програвав. Він знову починав писати, коли опинявся в злиднях.

Нема потреби вдаватися до крайнощів, але треба бути психологічно готовим почати все спочатку, ніж у розкошах перетворюватися на ледащо. Пабло Пікассо знав, як давати раду своїм успіхам, постійно змінюючи стиль малювання, а часто — повністю пориваючи з тим, що робило його успішним раніше. Як часто наші ранні тріумфи роблять із нас потім карикатуру на самих себе. Сильні люди розпізнають такі пастки: подібно Олександрові Великому, вони постійно борються за власне відтворення. Батькові не можна дозволити повернутися, його слід «знищувати» на кожному кроці.

Образ: батько. Він накидає величезну тінь на своїх дітей, неволячи їх довго після свого відходу, прив’язуючи їх до минулого, тиснучи на юнацький дух і змушуючи йти його второваним шляхом. У нього багато трюків про запас. На кожному перехресті треба вбити батька і вийти з його тіні.

Авторитетна думка: «Стережіться йти слідами великої людини, бо, щоб перевершити її, вам доведеться зробити вдвічі більше. Послідовників називають імітаторами. Вони хоч до виснаження працюватимуть, але тягаря цього не позбудуться. Потрібен непересічний хист, щоб знайти свій шлях до досконалості, модерновий спосіб уславитися. До неповторності веде багато доріг, і не всі вони звідані. Найновіші можуть виявитися надто важкими, але саме вони — найкоротша путь до величі» (Бальтасар Ґрасіан)

Зворотний бік

Тінь великого попередника можна використати як трюк або тактику, аби прийти до влади, а тоді відкинути її. Наполеон III скористався ім’ям і легендарною славою свого двоюрідного діда Наполеона Бонапарта, аби стати першим президентом, а потім — імператором Франції. Однак, зійшовши на трон, він порвав із минулим, швидко продемонструвавши, наскільки відмінним буде його правління, і не даючи людям підстав припускати, що претендуватиме на вершини Бонапарта.

У минулому є елементи, які варто запозичити, які нерозумно було б відкидати заради самоствердження. Навіть Олександр Македонський визнавав і перебував під впливом батькових здібностей щодо організації армії. Демонстрація відмінності від попередника схожа на дитячість і стихійність, якщо у ваших діях не з’явиться власна логіка.

Йосип II, син австрійської імператриці Марії-Терези, робив спектакль із того, що поводився наперекір волі матері — одягався як пересічний містянин, зупинявся в готелях, а не в палацах, створюючи образ «народного імператора». А от Марія-Тереза завжди була владна і аристократична. Проблема полягала в тому, що її теж любили, бо правила вона мудро, пройшовши складний шлях. Якщо у вас достатньо розуму і є інстинкт, який скерує вас у правильному напрямі, то вдавати бунтаря не небезпечно. Але якщо ви посередність, якою був Йосип II порівняно з матір’ю, то краще вчитися знання й досвіду в попередника, які зумовлені реальністю.

Нарешті, треба придивлятися до молоді, ваших майбутніх суперників. Точно так, як ви зараз намагаєтеся позбутися батька, невдовзі й вони зроблять це з вами, принижуючи ваші досягнення. Повстаючи проти минулого, стежте за тими, хто піднімається знизу, і не давайте їм шансів проробити це з вами.

Великий барочний митець і архітектор П’єтро Берніні нюхом відчував потенційних молодих суперників і якомога довше тримав їх у своїй тіні. Якось молодий каменяр Франческо Борроміні показав йому свої архітектурні начерки. Відразу розпізнавши його хист, Берніні найняв юнака в помічники; юнак зрадів, але насправді це був тактичний хід, щоб тримати його біля себе, психологічно обробляти і сприяти розвитку комплексу неповноцінності. І справді, попри яскравий дар Борроміні, слава Берніні більша. Стратегію щодо Борроміні він застосовував протягом усього життя: наприклад, злякавшись, що великий скульптор Алессандро Альґарді затьмарить його своєю славою, він так усе підлаштував, що єдина робота, яку міг знайти Альґарді, — це стати асистентом Берніні. А якщо якийсь асистент бунтував проти Берніні і намагався творити самостійно, то виявляв, що його кар’єра зруйнована.

Закон 42.

Удар пастиря — і отара розбігається

СУДЖЕННЯ

Часто проблему можна окреслити за діями однієї сильної особистості — підбурювача, дрібного зухвальця, руйнівника добрих поривань. Якщо ви дасте можливість таким людям діяти, інші підпадуть під їхній вплив. Не чекайте, доки заподіяне ними лихо почне множитися, не намагайтеся домовитися з лиходіями, бо вони безнадійні. Нейтралізуйте їхній вплив, ізолюючи або виганяючи їх. Ударте по джерелу біди — і вівці розбіжаться.

Дотримання закону 1

Наприкінці VI ст. до н. е. місто-держава Афіни повалило низку дрібних тиранів, які домінували в його політиці десятиліттями. Натомість було встановлено демократію, яка стала джерелом сили держави і найповажнішим її досягненням. Але з розвитком демократії в афінців з’явилася нова проблема: що робити з тими, хто не переймався згуртованістю міста, обложеного ворогами, хто не працював для примноження його слави, а дбав тільки про себе, власні амбіції й дрібні інтриги. Афінці розуміли, що такі люди, якщо дати їм спокій, посіють розбрат, поділять місто на угруповання та візьмуться підбурювати населення, що призведе до загибелі демократії.

Жорстоке покарання не пасувало новому цивілізованого ладу, створеному в Афінах. Натомість містяни винайшли інший, відповідніший та менш брутальний спосіб поводитися з хронічними себелюбами. Щороку всі афінці збиралися на агорі й писали на черепку, остраконі, ім’я людини, яку вони воліли вигнати з міста на 10 років. Якщо те саме ім’я з’являлося на 6000 остраконів, людину тут же виганяли. Якщо 6000 голосів не набирав ніхто, 10-річному вигнанню —