Читати книгу - "Бути другом, Інна Турянська"

– Мамо…матусю, повернися, благаю, – не стримався чоловік, відчуваючи, як сльози побігли обличчям. Як частинки рідкого скла крапали додолу і зникали в небутті, – Благаю, рідна. Просто будь зі мною…будь….

Та мами не було, лише її зображення. Неживе, німе, холодне….Жодні благання не могли оживити того, хто давно був мертвим. Потім він дивився на фото батька. Такого впевненого в собі, зухвалого, відстороненого. Цей чоловік завжди тримався трохи осторонь Артура, ніби соромився, ніби шкодував, що має такого сина. Але навіть такого батька не було поруч…лише його фото і погляд, в якому бачив осуд.

— Тату…мені не треба усього цього, — сказав до чоловіка на фото Артур, обводячи порожнім поглядом квартиру, —  Не треба. Я б усе це повернув тобі, лиш би ти був. Благаю тату, повернися….благаю…благаю. Навіщо мені твої гроші, якщо тебе немає?. Я обираю тебе…тебе…чуєш! —  Та його ніхто не чув. Як і ніхто не бачив його сліз. Здавалося, що Артур ніколи так не плакав …жодного разу у своєму житті. 

А ще там були фото Віри…його маленької дівчинки, яка насправді ніколи не була його. Тої, яка врятувала його від самотності й втопила у ній же остаточно. 

— Віро, а ти..ти ж можеш повернутися? —  шепотів, ніби її портрет міг його почути, — Благаю маленька, повернися…благаю…

Але ніхто з них так і не повернувся. Не підтримав його. Батьки були поховані разом із фото в шухляді, Віра  — десь під купкою грошей…і він, Артур — десь під руїнами свого життя.

###