Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

Зевс у цей час отримав дві нові епіклези — Ольвій і Поліарх (Владика міста). В цих іменах були закодовані й головні функції бога як покровителя і захисника міста. За широтою культових якостей і значенням епіклеза Поліарх могла суперничати з сакральним іменем Ахілла — Понтарх, а сам бог у першій половині III ст. став верховним патроном Ольвії.

Колегія агораномів, які наглядали за додержанням правил торгівлі і грошовим обігом у державі, піклувалася і про культ Гермеса Агорея. На одній з присвятних плит Гермеса зображено з гаманцем у руках. Певно, подібна його статуя як покровителя торгівлі стояла на ольвійській ринковій площі.

Свята, які влаштовувалися на честь цих богів, були загальнодержавними, в них брали участь усі громадяни. Жерці та служителі культів, а також члени відповідних колегій стежили за дотриманням ритуалів, зміцненням полісних традицій і звичаїв. На відміну від помітно фемінізованого раніше характеру вірувань ольвіополітів, у перші століття нової ери перевага віддавалася чоловічим божествам.

Найбільшої уваги заслуговують сакральні організації, пов’язані з культом ΘЕОΣ YΨIΣTOΣ, епіграфічні дані про якого знайдено в Пантикапеї, Горгіппії, Танаїсі[1161]. Характер, походження і суть культу Бога «Всевишнього», «всемогутнього», «справедливого» залишається дискусійним. В ньому вбачають синкретичного бога з функціями то грецького Зевса чи іудейського Яхве, то фрако-македонського Зевса-Сабазія, що зазнав впливу іудаїзму, то грецького Зевса, фракійського Сабазія і солярного іранського божества у вигляді вершника і т. д. З боспорських манумісій ясно, що цей культ перебував у сфері впливу іудаїзму, тим паче, що в зверненнях до нього згадується єврейська молільня [ПPOΣEYXH].

З усіх культів, поширених на цей час у північнопонтійських містах, лише в ньому виявляються найпомітніші монотеїстичні тенденції в області релігії. Боспорські фіаси мали свою внутрішню організаційну структуру. На. чолі союзу стояли жрець і синагог, тут була ціла низка інших посад аж до секретаря і скарбника. Оскільки до таких об’єднань входили державні чиновники, царедворці й представники соціальної верхівки, то вони відігравали значну роль у політичному й культурному житті міст. Члени фіасів називали один одного братами, вони надавали великого значення вихованню дітей в дусі своєї релігії. Згідно з лапідарними списками членів союзів, набагато збільшилася їх чисельність.

Поширення культу Бога Всевишнього і зростаюча роль фіасів у релігійному житті Боспору з їх явним тяжінням до монотеїзму свідчать про поступовий занепад античних релігійних традицій. Останні послаблювались ще й тому, що в суспільно-політичному житті міст полісні традиції не закріпилися, набули більшого поширення іудаїзм і вірування місцевого населення, особливо в III ст.

У кожній з держав на Північному Понті залежно від внутрішньо- і зовнішньополітичного становища, характеру етносоціального розвитку, сили полісної ідеології релігійний світогляд і менталітет мали своєрідні риси і особливості не лише у відправленні, здавалось би, однакових за походженням і іменами культів, а й у приватних віруваннях, способах збереження одвічних традицій і ритуалів, в тому числі тих, які стосувалися поховання людини. В цей час повсюдно спостерігається, особливо серед соціальної верхівки, збільшення шанування героїв і, відповідно, героїзація померлих[1162]. Водночас нерідко в поєднанні з поховальним культом, зростає магічний елемент вірувань, який тісно переплітався з використанням різноманітних амулетів-апотропеїв.

Процеси взаємодії грецьких і, відповідно у кожній з держав, локальних варварських (сарматських, пізньоскіфських, таврських, гето-дакійських, фракійських) релігійних уявлень дуже малопомітні. Лише деякі елементи вірувань місцевого населення запозичувались греками, але ніколи не набували помітного значення в релігійному житті, швидко розчиняючись в різнобарвному політеїзмі. В цілому духовно-мистецький і релігійний мікрокосм північнопонтійських греків завдяки своєму консерватизму зумів зберегти в собі чимало з того, що назавжди було втрачено греками Егеїди через їх невпинне бажання пошуків нового й сильнішої ідеології Риму.

Розділ IV

Північне Причорномор’я в пізньоантичний час

Глава 1

«Скіфські» війни й античні держави Північного Причорномор’я

У середині — третій чверті III ст. почався новий етап в історії античних держав Північного Причорномор'я. Він був пов'язаний з соціально-економічною і політичною кризою Римської імперії, яка ускладнювалася варварськими навалами, що отримали назву «скіфських», або «готських» війн. Масове пересування варварських племен у Подунав'ї, Північно-Західному і Північному Причорномор'ї призвело до значних етнокультурних змін і було основною причиною загибелі багатьох античних міст та сільських поселень цих регіонів.

Письмові джерела дають змогу простежити різні напрямки варварських походів і виокремити три основні етапи в їх історії[1163]. На першому етапі (232—251 рр.) вістря ударів варварів було спрямовано проти римських провінцій. Не виключено, що після походу 250—251 рр. якась частина його учасників могла осісти у Південно-Західному Криму. Північно-Західне і Північне Причорномор'я згадуються у джерелах стосовно другого (252—266 рр.) і особливо третього (267— 270 рр.) етапів цих війн[1164]. До другого етапу «скіфських» війн треба відносити загибель Танаїса і перші морські походи варварів на східне і південне узбережжя Чорного моря[1165]. Мабуть, у подіях війни 250—251 рр. взяла участь якась частина тубільного населення Криму. Не виключено, що після її закінчення певна частина учасників війни могла осісти у Південно-Західному Криму, про що свідчить скарб римських монет з фібулою західного типу, знайдений біля с. Долинного[1166].

Після морських походів 255—256 та 257 рр., коли основна маса варварів рухалася з Меотиди на Кавказ і до Трапезунду, організацію власного флоту почали народи придунайського регіону. Очевидно, приводом до цього стали два вдалі походи вздовж східного узбережжя Понту [Zosim, I, 34, 1]. Будівництво кораблів, вірогідно, почалося ще восени 257 р., причому, створюючи свій флот, варвари використали знання полонених і купців, які перебували поблизу місця концентрації їхніх сил [Zosim, І, 34, 1]. Про район, де будувався флот і збиралися дружини для нового походу, стародавні автори нічого не пишуть, але, з огляду на загальноісторичну ситуацію, О. М. Ременников вважає, що це було гирло Дністра. Тут, за межами кордонів римських провінцій, розташовувалася зручна гавань. Крім того, варвари могли використати знання та ресурси населення Тіри[1167]. Важко сказати, де збиралися варвари напередодні походу 263 р., але є підстави стверджувати, що і цього разу при підготовці походу було використано гирло Дністра[1168].

Археологічні дослідження на території Тіри та Ольвії, проведені останнім часом, показали, що є всі підстави відносити загибель цих античних центрів і сільських поселень в околицях Ольвії до третьої чверті III ст.[1169]. Не буде великим перебільшенням припустити,