Читати книгу - "Україна-Європа"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Іро, я хотів дещо тобі сказати.
– Що саме? – вона посміхається, стискаючи його руку. – Маю надію, не вмовлятимеш їхати геть?
Це напівжартома. Невже здогадалась? Ні, просто на Майдані останнім часом існував такий жарт. Але тепер все зайшло надто далеко.
Жарти скінчились.
Ескалатор ніс їх у підземелля найглибшої у Києві станції метро, повз них пропливали сіті-лайти з рекламою і ціле море людей. Під ногами натужно стугоніли електромотори, а на серці у Артема робилось усе більш неспокійно. З свідомості не йшли слова Петра Орестовича.
Революцій без жертв не буває.
Так, він безмежно правий, старий професор історичних наук. І Артем готовий до жертви. Він, але не це сірооке дівча. Він повинен зберегти її за будь-яку ціну.
Електричка, швидкий ряд освітлених вагонів, знову люди, люди. Як же їх багато. Цікаво, а вони знають істину про правила проведення революцій? Чи вони готові віддати життя за нову Україну? Навряд. Більшість навіть не буває на Майдані, з'явившись раз чи два на недільне віче. Так, для «галочки», для вдоволення цікавості або для очищення совісті. Вони, як і раніше, затуляють вуха навушниками і очі моніторами мобільних комп'ютерів, намагаючись не проґавити кілька хвилин, проведених у метро. Бути в курсі подій, знати, які тренди найактуальніші…
Зайшовши у тихий двір десятиповерхового будинку, де жила гостинна знайома Ірини, Артем зупинився. Зараз або ніколи.
– Іро, я не піду далі.
– Чому?
– Твоя знайома й так робить багато для Майдану, не хочу її зайвий раз турбувати. Облишимо. Я хотів тебе попрохати…
– Про що?
А чому б їй не поїхати до його мами? Вони б сподобалися одна одній.
– Власне, це пропозиція.
– Так! – вона кумедно здійняла брови. – Тобто ти хочеш зробити мені пропозицію просто на вулиці?
Ось чим вважає вона його намагання розпочати розмову.
– Ні.
– Навіть так?
Все, далі тягнути немає сенсу.
– Іро, я хочу, щоб ти поїхала.
– Куди?
– Байдуже. Тебе не повинно тут бути.
Вона все зрозуміла одразу. Різко повернулась і блиснула поглядом, сповненим не те щоб презирства, а якоїсь туги.
– Я нікуди не поїду. А зараз іди геть.
XIV
Ранок двадцятого лютого був не схожим на попередні ранки. Майдан, у звичному розумінні, перестав існувати. Останні два дні змінили його настільки, що годі було намагатись зрозуміти сутність подій з точки зору мирної людини. Майдан умився кров'ю і умив нею своїх ворогів. Кияни ще два дні тому прокинулись посеред бойовища і вже не могли відчувати жаху. Жах перетворився на повсякденність. На вулицях і берегах Дніпра лежали трупи померлих насильницькою смертю людей, а виходити на вулицю стало смертельно небезпечною справою. Захисники владного режиму давно залишили рамки блюстителів закону й перетворились на скажених псів. Озброєних і неадекватних. Активісти Майдану платили їм тією ж монетою, розстрілюючи з мисливської зброї або десятками вбиваючи і наносячи каліцтва, як у випадку, коли вантажівка вдарила на шаленій швидкості у шикування бійців внутрішніх військ.
І Київ застогнав.
І застогнала Україна, яка донедавна ненавиділа владу за одне лишень побиття студентів під час зачистки Майдану. Щедрим струмком полилася кров патріотів і тих, кому волею долі випало стати на захист перетвореної на страшний молох владної верхівки.
Палали шини на барикадах вулиці Грушевського, палали вантажівки, що ними намагались блокувати урядовий квартал. Палав Будинок Профспілок, якому судилося стати пасткою для багатьох поранених бунтарів. Лінія вогню, яка стала зараз лінією кордону між демократією й деспотією тирана, що втратив здоровий глузд, розділила Майдан навпіл. З боку Європейської площі і згори вулиці Інститутської наступали щільні лави сил спеціального призначення. Стіна сірих щитів затулила собою стелу Незалежності, а пожежний брандспойт поливав відчайдухів, які вперто кидали у нападників подріблену на шматки бруківку і пляшки з запалювальною сумішшю. Усі, хто підтримував Майдан за його фізичними межами, зціпили зуби, розуміючи, що ось-ось вирішиться доля багатомісячного протистояння. Але хто залишиться переможцем?
Цього не знав ніхто.
Уже було вимкнуто трансляцію «П'ятого», уже лежав на столі у керівництва силового блоку план жорсткої зачистки. Але саме у цей час дав збій механізм спрямованої на пригнічення народу державної машин. Щось зламалось серед її численних зубчатих коліщаток і гвинтиків. Зарипіло і зупинилось. І причиною цього був фактор рядових виконавців. Тепер це були не ті годовані й нахабні «беркутята», які гнали людей від Майдану до Михайлівського собору в ніч на перше грудня. Навіть не ті, котрі отримали перший опір одинадцятого грудня і змушені були, немов вівці, шукати порятунку від струменів холодної води, якими їх поливали з вікон КМДА. Тоді вони лишень розізлились, а зараз втратили бойовий дух і мотивацію продовжувати боротьбу. Не допомагали навіть щедрі фінансові підношення, якими керівництво держави, остаточно наплювавши на закон, намагалось втримати «Беркут» на своєму боці. У чорному диму, який вищі сили усі ці дні спрямовували за вітром у їхній бік, після десятків безсонних ночей, після відпочинку на просякнутих брудною водою матрацах, що лежали прямо на тротуарах, біля будівель урядового кварталу, вони зупинились. А ще зупинились тому, що Майдан перестав жартувати. У відповідь на пресловуті металеві «блонди», що ними звірі у погонах заряджали призначені для відстрілу гумових куль дробовики, з-поза барикад полетіла картеч. Гранати все ще вибухали і навіть ранили політиків на сцені. Тих політиків, які попри свої запевнення бути на чолі, досі не несли жодних втрат. «Куля в лоб и всьо пройдьот» – зубоскалив Майдан, а бійці на барикадах і далі отримували каліцтва.
Але «Беркут» зупинився.
Саме у той час, коли вигорілий попередньої ночі Майдан, здавалось, можна було брати голими руками.
– Шикуйсь! – голос сотника примусив Артема забути всі сумніви й відкинути останні вагання. Він застиг у строю схожих на нього вояків.
– Друзі! – сотник походжав вздовж шикування і говорив ті слова, які були потрібні цієї хвилини різнобарвному, зодягненому у цивільний одяг і захищеному саморобними обладунками війську.
– Друзі, усім нам важко! Кожен втратив занадто багато сил, намагаючись наблизити нашу спільну перемогу. Багато хто віддав задля неї здоров'я, а дехто життя. Усі ми прожили непрості місяці, кожен щось втратив у цій боротьбі. Але я вірю – Україна достойна наших втрат і наших жертв. Україна понад усе!..
– Слава Україні! – гасло вибухнуло сотнею голосів.
Артем слухав промову і погоджувався з кожним словом сотника. Так, Україна понад усе.
Проте не про свою
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Європа», після закриття браузера.